— Ти підеш зі мною, — одразу заперечила Мадлон. — Хіба я не твоя наречена? Л еоне, або ти підеш зі мною, або не підеш узагалі! — А потім доводила, що я ще не одужав як слід.
— Що ж, одужаю й піду таки сам! — Але вона не відступалася.
— Жінка завжди йде за чоловіком! — докинула й мати. — Вам треба тільки одружитись! — Стара наполягала, аби лиш роздратувати мене.
Чуючи ті їхні балачки, я аж за серце хапався. Ти ж бо знаєш мене! Невже мені потрібна була жінка, щоб піти на війну? Або щоб утекти з фронту? А чи мав я жінок в Африці? Чи знав я бодай одну жінку в Америці? Чуючи, як вони годинами варнякають про те саме, мене аж млоїло! Кольки хапали! Хіба я не знаю, яка користь із тих жінок? Чи, може, ти не знаєш? Ніякої! Я ж подорожував, пройшов півсвіту! Якось увечері вони довели мене до краю своїми теревенями й мене прорвало, я враз виклав матері все, що думав про неї! „Стара дурепо! — сказав я їй. — У тебе ще менше глузду, ніж у бабці Анруй! Якби ти бодай трохи знала людей і країни так, як я, ти б не спішила роздавати поради кожному! Ти тільки збираєш день у день свічкові недогарки в закутках своєї паскудної церкви і ніколи й не знатимеш життя! Вийди і ти трохи у світ, побачиш: буде тільки користь! Помийнице стара, хоч пройдися по вулиці! Провітрись! Тоді менше матимеш часу на молитви, від тебе менше смердітиме мерзотою!“
Отаке я сказав тоді її матері! Признатись, мені давно кортіло вилаяти її, тим паче, що сама й напрошувалась. А мені після тієї сварки стало набагато легше. Я ніби визволився. Але та падлюка немов тільки й чекала миті, коли я розпережусь, щоб і мене обізвати найпаскуднішими словами! Ото вже язика розпустила, навіть більше, ніж треба! „Злодій! Ледацюго! — верещала вона. — Ти навіть фаху ніякого не маєш! Ось уже цілий рік, як ми з донькою годуємо тебе! Нікчемо! Паразит!“ Уявляєш, почути отаке? Справжня родинна сцена. Стара ніби замислилась на хвилинку, а потім спершу тихо, а далі на все горло як закричить: „Убивця! Убивця!..“ Саме так і сказала, і це трохи охолодило мене.
Мадлон, як почула ті слова, здається, злякалася, що я одразу приб'ю її матір. Кинулась поміж нас і власноруч заткнула матері рота. І добре зробила. Вони, падлюки, змовились між собою, казав я собі. Це ж очевидно. Зрештою, я показав їм… А вдаватись до сили не годилось. А втім, чхав я, що вони змовились! Ти, може, думаєш, вони, полегшивши душу, відтоді відчепилися від мене? Аякже, відчепляться! Сподіватись на таке це зовсім не знати їх! І знову все почала донька. В неї, бачте, серце палке, а на додачу ще й між ногами жар. Тепер вона заходилася ще ревніше:
— Леоне, я кохаю тебе, ти ж бачиш, як я тебе кохаю…
Крім оцього „кохаю“, вона нічого й не знала, наче в ньому відповідь на всі запитання.
— Ти його ще кохаєш? — знов уколола мати, почувши її белькіт. — Хіба не бачиш, що це послідущий волоцюга? Нікчема! Тепер, коли завдяки нашому піклуванню йому повернувся зір, він, доню, заподіє тобі ще не одне лихо! Присягаюсь, так воно й буде! Це я тобі кажу, твоя мати!
А наприкінці сцени всі розплакались, навіть я, бо не хотів до решти розсваритись із тими хвойдами.
Я викрутився, але ми вже забагато сказали одне одному, щоб і далі спокійно жити в одній хаті. Так тяглося ще кілька тижнів, уряди-годи виникали сварки, ми стали стежити одне за одним — удень, а надто вночі.
Ми не могли наважитись на розлуку, але наші серця вже охололи. Тільки страх тримав нас укупі.
— Чи ти не закохався в іншу, Леоне? — питала мене інколи Мадлон.
— Таке верзеш! — намагався я заспокоїти Мадлон, але бачив, що вона мені не вірить. На її думку, людина, поки живе, завжди в когось закохана, і відступити від цієї думки Мадлон не могла. — Нащо мені потрібна інша жінка? — відповідав я, але Мадлон просто марила коханням. Я не знав, як її вгамувати. А вона щоразу вигадувала таке, про що я й не чув ніколи. Раніше й гадки не мав, що в її голові можуть чаїтись такі речі.
Мадлон звинувачувала мене, і то цілком серйозно:
— Леоне, ти розбив мені серце! Ти хочеш покинути мене! Покидай, але знай, Леоне: я помру з розпуки! — погрожувала вона. — Це щоб я став причиною її смерти з розпуки? Чи ж є тут глузд? Га, питаю? — Я заспокоював її: — Та чого ж тобі помирати? І нічого я тобі не розбивав! Я тобі навіть дитини не зробив! Сама подумай! Чи я, може, заразив тебе чимсь?.. Га?.. Ну?.. Я тільки хочу піти, більш нічого! Піду яку відпустку. Це ж так просто! Не будь дурною!
Та що ревніше я намагався їй утовкмачити свої погляди на життя, то менше вони їй подобались. Власне, Мадлон нітрохи не розуміла їх. Вона аж скаженіла, коли я запевняв, що справді кажу те, що в мене на думці, а мої слова — правдиві, прості й щирі.
До того ж Мадлон гадала, ніби це ти намовив мене покинути її. Побачивши, що не втримає мене, дорікаючи за бездушність, вона спробувала прив'язати інакше, сказала тоді:
— Не думай, Леоне, ніби я тримаюся за тебе через печеру. Ти ж бо знаєш: до грошей я, власне, байдужа. Я, Леоне, хотіла б тільки жити з тобою… бути щасливою… Більш нічого. Це ж так природно. Я не хочу, щоб ти покидав мене. Розлука — надто тяжкий удар для тих, що кохаються так щиро, як ми. Леоне, принаймні пообіцяй мені швидко повернутись…
І отакий навіжений стан тривав у неї цілими тижнями. Мадлон наче й справді була закохана і страшенно набридлива. її раз у раз переймав любовний шал. Зрештою навіть згоджувалась полишити печеру на матір з умовою, що ми разом поїдемо до Парижа шукати роботи… Завжди разом! Хіба не дивачка? Вона б зрозуміла що завгодно, тільки не те, що я маю піти у свій бік, а вона — у свій… Тут нічого не можна було вдіяти. Що більше Мадлон наполягала на цьому, то тяжче я занедужував, — чим тут зарадити?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Подорож на край ночі» автора Селін Луї-Фердінан на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ПОДОРОЖ НА КРАЙ НОЧІ“ на сторінці 125. Приємного читання.