Розділ «ПОДОРОЖ НА КРАЙ НОЧІ»

— Ні, майже в усьому то вже я постарався, — щиро признався Робінзон.

— А люди там як? — знову запитав я. — Сусіди, священики, газетярі? Ніхто ні на що не натякав?

— Мабуть, ні… їм і в голову не вкладалось, що я на таке спроможний. Вважали мене за боягуза, сліпця, розумієш?

— Твоє щастя, бо інакше… А Мадлон? Яка її участь? Вона теж причетна?

— Не зовсім. А втім, хоч-не-хоч, а причетна: бач, якби стара померла, печера дісталася б нам. Саме так воно й сталося. Відтоді ми вдвох опікувалися печерою.

— Чого ж тоді згасло ваше кохання? — Знаєш, це важко пояснити…

— Ти став їй осоружний?

— Та ні, навпаки, вона як уп'ялася в мене і всі вуха протуркала тим шлюбом. Та й мати напосілася, щоб ми якнайшвидше побрались, бо ж тепер мощі бабці Анруй припадали нам і ми всі мали б гроші, щоб жити і не дбати ні про що.

— Що ж тоді сталося між вами?

— Я тільки хотів, щоб вони дали мені спокій! Більш нічого. І мати, і донька…

— Слухай, Леоне, — урвав я Робінзона, тільки-но почувши ті слова, — ти смішний. Стань на місце Мадлон та її матері. Хіба ти був би задоволений? Га? Ти, як туди приїхав, не мав навіть черевиків, не мав ні грошей, ні роботи, знай бурчав цілими днями, а бабця заробляла тобі на хліб. Тепер вона пішла, чи, власне, ти сам її спровадив, а ти знову кривишся й берешся за давнє. Ти бодай на хвилинку уяви себе на їхньому місці! Тут кожному б урвався терпець! Та я б і сам послав би тебе під три чорти! Ти сто разів заслуговуєш, щоб вони запроторили тебе до в'язниці! Оце тобі моє слово!

Ось яким тоном я розмовляв тоді зі своїм давнім товаришем. — Можливо, — відрубав він мені, — але, дарма що ти лікар і вивчав науки, ти зовсім не розумієш моєї вдачі…

— Заткни пельку, Леоне! — гаркнув я замість висновку. — Помовч, жалюгідний невдахо, зі своєю вдачею! Варнякаєш, наче хворий! Шкода, що Баритон десь повіявся, ато б він сам лікував тебе! Це найкраще, що можна придумати для тебе! А передусім тебе б замкнули! Чуєш — замкнули! Баритон узявся б за твою вдачу!

— Якби ти пережив те, що я, і зазнав усього на власній шкурі, —відказав Робінзон, — ти б теж захворів! Це я тобі гарантую! Ти б, може, взагалі збожеволів! Я ж знаю, що ти боягуз! — І на додачу став лаяти мене на всі заставки, немов мав на те право.

Поки Робінзон шаленів, я пильно придивлявся до нього. Я вже звик, бо на мене не раз нападалися з лайкою і хворі. Лайка мене не бентежила.

Відколи я востаннє бачив Робінзона в Тулузі, він добряче схуд, а на його обличчі немов проступило щось доти мені не відоме, він скидавсь на портрет, написаний з пам'яті, де знайомі риси повивав туман забуття. Ми помовчали.

У тулузьких пригодах були й інші аспекти, вочевидь не такі поважні, а проте Робінзон не змирився з ними й на саму думку про них його серце скипало люттю. Річ у тому, що він був змушений змащувати ложку всілякій сволоті, і то нізащо. Йому був нестерпний обов'язок тицяти на всі боки хабарі, коли печера мала перейти до його рук: священикові, церковній наглядачці, мерії, вікаріям і безлічі іншого наброду, і це все кінець кінцем не придалося. Робінзон аж трусився, переповідаючи подробиці, й називав ті порядки відвертим здирством. — А зрештою ви таки одружились? — запитав я наприкінці.

— Ні, я ж казав тобі! Я передумав.

— Але ж Мадлон не така вже й погана. Чи ти, може, не згоден? — Не в цьому річ.

— Ні, безперечно в цьому. Ти ж сам казав, що ви були вільні. Якщо вам так уже припекло покинути Тулузу, печеру на певний час можна було доручити матері Мадлон. А згодом ви повернулися б.