Розділ «ПОДОРОЖ НА КРАЙ НОЧІ»

Він відповів досить твердо:

— Я ж казав, що ні! Нізащо!

— Гаразд! Але якщо ти справді не хочеш повертатися до неї, тобі найкраще бодай на якийсь час поїхати за кордон. Тільки там ти справді виплутаєшся з халепи… Не поїде ж вона за тобою аж туди? Ти ще молодий. Набрався б поважности… Відпочив… Я дам тобі трохи грошей і — щасливої дороги! Така моя думка. Невже не бачиш, що тут тобі зараз не місце? Хіба це може тягтися безкінечно?

Якби Робінзон мене послухав і відразу виїхав, це мене влаштувало б. Але він не поїхав. Натомість відповів:

— Фердінане, ти глузуєш із мене! В мої літа це жорстоко! Ти хоч поглянь на мене! — Робінзон нікуди не хотів їхати. Він, зрештою, втомився мандрувати й приказував: — Я не хочу їхати кудись далі, даремно ти вмовляєш мене… Даремно стараєшся… Я нікуди не поїду.

Ось так відповів Робінзон на мою дружбу. Але я наполягав.

— А якщо Мадлон, — припустив я, — донесе на тебе з приводу смерти старої Анруй? Ти ж сам казав, що на таке вона здатна.

— До лиха! — відповів Робінзон. — Нехай робить, що хоче.

То були нові слова з його вуст, бо раніше він ніколи не здавався на ласку долі.

— Принаймні пошукай собі роботи, може, десь на заводі, щоб ти не був змушений сидіти ввесь час у клініці. Якщо Мадлон з'явиться знову, ми попередимо тебе.

Парапен був такої самої думки, як я, і навіть сказав з цієї нагоди кілька слів. Певне, моя дискусія з Робінзоном переконала його, що йдеться про поважні й невідкладні речі. Ми мусили зробити все, аби знайти Робінзонові безпечніше місце. Серед наших знайомих був один підприємець, виробник кузовів, що був удячний нам за невеличкі цілком делікатні послуги, які ми надавали йому в критичні хвилини. Він охоче погодився взяти Робінзона з випробувальним терміном. Це була неважка й пристойно оплачувана робота.

— Леоне, — сказав я вранці, коли Робінзон уперше мав іти до майстерні, — не роби дурниць на новому місці, інакше всі одразу дізнаються про твою вдачу… Приходь на роботу вчасно… Не йди раніше за всіх… Вітайся з колегами… Взагалі поводься добре. Ти на пристойному підприємстві, тебе відрекомендували…

А проте його одразу ж звільнили: поліційний викажчик із сусіднього підприємства побачив, як Робінзон заходив до приватних покоїв начальника. Цього вистачило. Рапорт. Баламутство. Звільнення.

Отож, утративши місце, Робінзон за кілька днів знову повернувся до нас. Доля!

Десь чи не того самого дня він почав кашляти. Ми обстежили його й виявили хрипи в усій верхівці правої легені. Тепер йому не зосталося нічого, як сидіти в кімнаті.

Невдовзі в суботу саме перед вечерею в приймальному покої з'явилась відвідувачка. Просилася особисто до мене.

То була Мадлон — у невеличкому крислатому капелюшку та рукавичках. Це я добре запам'ятав. Мадлон виявилася саме до речі, тож я відразу, не гайнуючи час на вступи, все їй виклав, не давши розтулити рота:

— Якщо ви хочете побачитися з Леоном, я змушений вас застерегти, наполягати на зустрічі не варто, можете йти назад… Він тяжко хворий: уражені легені й негаразд із головою. Бачити його не можна. А втім, йому нема про що розмовляти з вами.

— Нема про що? — не вгавала Мадлон.

— Так, нема… — я додав: — Надто з вами.