Розділ «ПОДОРОЖ НА КРАЙ НОЧІ»

— Звідки ти тут узявся? — нелюб'язно запитав я його.

— З Ґарена, — відповів Робінзон.

— Що ж, чудово! Ти не голодний? — запитував я далі.

Робінзон, либонь, не їв уже кілька днів, проте не хотів одразу показувати, що здихає з голоду.

— То ти знов у мандрах? — докинув я. Признаюсь, я нітрохи не зрадів, знову побачивши Робінзона. Яка прикра оказія!

Назустріч мені від каналу вже йшов Парапен. Якраз до речі. Парапен дуже втомлювався, змушений часто чергувати в клініці, бо я й справді дав собі трохи попуску. До того ж тоді нам обом не давала спокою думка, коли ж повернеться Баритон. Ми сподівалися, що невдовзі його мандри скінчаться, він знов очолить клініку й сам опікуватиметься нею. З нас досить. Ми обидва не мали жодних амбіцій і чхали на можливості, які можуть відкритись у прийдешньому. Тут ми, до речі, хибили.

Парапена слід похвалити й за те, що він ніколи не цікавивсь, як я проваджу фінансові справи клініки, як я домовляюсь із пацієнтами, а проте я, так би мовити, всупереч власним бажанням розповідав йому про все, а він тільки слухав. Тож Парапена годилось одразу попередити й про Робінзона.

— Пам'ятаєш, я тобі говорив про Робінзона? — запитав я його замість вступу. — Мого фронтового товариша? Пригадуєш?

Парапен, звісно, чув, як я сотні разів розповідав про свої воєнні та африканські пригоди, і то щоразу інакше — така вже моя манера.

— Так-от, — провадив я далі, — тепер він сам прийшов провідати нас аж із Тулузи й повечеряє з нами в клініці. — Підійшовши таким чином до слова „клініка“, я трохи збентежився, немов сказавши щось непристойне. За тих обставин я мав би виявляти чарівливу невимушену владність, але не мав її зовсім. Моє становище, крім того, ускладнював сам Робінзон. Дорогою, коли ми повертались до клініки, він аж душився з цікавости й тривоги; надто непокоїла його бліда, довготелеса Парапенова постать, що ступала поруч. Спершу він гадав, що й Парапен божевільний. Дізнавшись, де ми живемо у Віньї, йому всюди ввижалися божевільні. Я заспокоїв його.

— А ти, як повернувся, бодай знайшов собі роботу? — запитав я Робінзона.

— Шукав, — тільки й почулось у відповідь.

— А очі загоїлись? Ти тепер бачиш?

— Атож, майже так само, як давніше. — Задоволений?

Ні, Робінзон не був задоволений. Перед ним постав інший клопіт, про задоволення не йшлося. Я стерігся питати його зразу про Мадлон, до цієї теми годилось підступати делікатно. Ми довгенько просиділи за чаркою, і я розповів йому про клініку та решту дрібниць. Я ніколи не міг позбутися звички базікати що завгодно. В цьому, зрештою, я не відрізнявсь від Баритона. Вечеря закінчилась по-товариському, тож хіба я міг після неї вигнати Леона Робінзона просто на вулицю? Я миттю вирішив, що йому поставлять тим часом у їдальні складане ліжко. Парапен і далі мовчав.

— Ось, Леоне, — сказав я Робінзонові, — спатимеш тут, поки знайдеш собі роботу…

— Дякую, — відказав він просто й відтоді щоранку їздив трамваєм до Парижа, так би мовити, на пошуки пристойної роботи.

Досить з нього заводу, казав він мені, тепер він прагне пристойности. Будьмо справедливі: Робінзон, напевне, старавсь якомога, шукаючи ту пристойність, але таки не знайшов її.

Одного вечора він повернувся з Парижа раніше, ніж звичайно. Я був ще в саду, дивився, щоб ніхто не підходив до ставка. Робінзон прийшов аж туди, прагнучи поговорити зі мною.

— Слухай! — почав він. — Слухаю.