Розділ «ПОДОРОЖ НА КРАЙ НОЧІ»

Ото вже я розповів йому новин! І яких! Розповів і про незабутній Баритонів від'їзд до північних країв, коли він усе покинув на наші руки! Протіст попервах не йняв віри, а як збагнув геть усе, побачив у тій зміні становища тільки вигоду, якою я можу скористатись. „Любий докторе, як на мене, така довіра головного лікаря — це ваш неабиякий успіх!“ — без угаву приказував абат.

Я марно намагався його заспокоїти, розпалившись, він чіплявся за власні слова й провіщав мені блискуче майбутнє, пречудову, як він казав, медичну кар'єру. Я й слова не міг уставити.

Тільки з великими труднощами ми спромоглися нарешті заговорити про речі поважні — про Тулузу, звідки він учора повернувся. Я, зрозуміло, дав йому переповісти все, що він знав. Я навіть здивував, приголомшив його, коли він розповів про нещастя, яке спіткало стару Анруй.

— Що-що? — урвав я абата. — Померла? Таж як це сталося?

Не кажучи прямо, що саме Робінзон зіпхнув стару з вузеньких східців, Протіст нітрохи не заважав здогадуватись… Бабця, здається, навіть не зойкнула. Ясно… Продумано ретельно й добре. Вдруге вчинивши замах на стару, Робінзон таки домігся її смерти.

На щастя, в тому тулузькому кварталі Робінзона й далі вважали за сліпого, тож ніхто не сумнівався, що то просто нещасний випадок — трагічний, проте звичайний. Трохи поміркувавши, все можна було пояснити обставинами, віком старої, а також утомою, що далася взнаки надвечір… Знати про той випадок щось більше, я й не прагнув, мені було досить почутого.

А втім, я тільки на превелику силу спромігся примусити абата заговорити про інше. Та пригода не давала йому спокою. Він раз по раз повертався до неї, сподіваючись, певне, що я розколюсь, або, як можна було б сказати, скомпрометую себе. Запізно! Нехай хоч зі шкури пнеться! Зрештою Протіст зрікся своїх марних спроб і задовольнився розповіддю про Робінзона, про стан його здоров'я, про очі. Тут якраз усе добре. А от з мораллю в Робінзона завжди негаразд. її, мабуть, для нього не існує! І це незважаючи на піклування й щиру прихильність обох йому відданих жінок. Невдячний, він не захотів змінити свою долю, зажити по-новому.

Абатова розповідь не здивувала мене нітрохи. Робінзона я знав. Він і справді схильний до злата невдячности. Але абата я став стерегтися ще дужче. Я й слова не зронив під час його розповіді, тож він сам оплачував усю щирість нашої тодішньої розмови.

— Докторе, мушу признатися, що ваш приятель, попри свій теперішній достаток і затишок, а ще й перспективи щасливого шлюбу, розбив усі наші сподівання… Може, його знов охопила сумнозвісна пристрасть до втеч, властива безпутнім людям, може, ви й давніше помічали цю його рису? Любий докторе, а взагалі, яка в нього вдача?

Якщо я правильно зрозумів, Робінзон там намірився кинути геть усе; наречена та її мати попервах засмутилися, а потім їх охопив справжній розпач. Саме про це й прийшов розповісти абат Протіст. Ця звістка стривожила мене, я твердо постановив мовчати й за всяку ціну не втручатись у справи тієї сімейки. Розмова вийшла невдала, і, скажу вам не криючись, біля трамвая ми розсталися з абатом майже холодно. Я не міг заспокоїтись, навіть повернувшись до клініки.

Невдовзі після цих відвідин ми отримали з Англії перші вістки від Баритона — кілька поштівок. Він бажав усім „міцного здоров'я і щастя“. Згодом і далі присилав нам з різних місць по кілька пустих рядочків. З поштівки без тексту ми дізналися, що Баритон добувся до Норвегії, а через кілька тижнів нас трохи заспокоїла телеграма з Копенгагена: „Чудова морська подорож!“

Як ми й передбачали, в самому Віньї та в околицях пішли недобрі чутки про директорову відсутність. Дбаючи про майбутнє клініки, ми якомога стисліше пояснювали її мотиви — як хворим, так і колегам з найближчих лікарень.

Збігли нескінченно довгі місяці — нудні, мовчазні й розважливі. Зрештою у своїх розмовах ми взагалі вже ніколи не згадували Баритона. Ми ніби соромились на саму згадку про нього.

Знову настало літо, і нам було просто несила тільки сидіти в садку й спостерігати хворих. Доводячи собі, що таки маємо свободу, ми інколи гуляли аж до берегів Сени.

По той бік річки сірим брудним простирадлом тяглася широка рівнина Женвільє, серед димів і туманів на ній подекуди стирчали високі комини. Коло шлюзової камери притулилась матроська таверна, стережучи вхід до каналу. На самі шлюзи напирала жовта каламутна вода.

Тим краєвидом ми милувались не одну годину. Трохи поодаль видніло довгасте болото, і його сморід підступно доповзав аж до шосе. Ми вже звикли до нього. Болото було таке давнє й таке вимите повенями, що втратило всі барви. Літніми вечорами, коли багряне небо зворушувало душу, навіть смердюча твань інколи видавалась м'якою та ніжною. Саме туди, на міст, ми ходили слухати акордеон, що грав на якій-небудь баржі, які цілу ніч стояли перед воротами шлюзу, а вранці випливали в річку. Надто музичними були баржі з Бельгії, завжди розцяцьковані зеленими та жовтими ліхтарями, завішані білизною й малиновими робами, що надимались і маяли під вітром.

У таверні мені часто траплялося сидіти одинцем у мертві пообідні години, коли господарів кіт мирно вилежувався серед блакитних стін, немов прикутий до малих емалевих небес, навмисне для нього й створених.

Одного разу я, забутий, як мені здавалось, усіма, пополудні сидів у таверні й куняв, чекав, поки минеться сон.

Аж раптом я побачив, як здалеку хтось іде, підходить до таверни. Вагавсь я недовго. Тільки-но подорожній ступив на міст, я впізнав його. Робінзон! Тут годі помилитись. „Він шукає мене! — сказав я собі відразу. — Мабуть, абат дав адресу! Треба чимшвидше його спекатись!“

Тієї миті я відчув, як страшенно негоже набридати мені саме тоді, коли я почав відбудовувати свій дрібний егоїзм. Люди слушно стережуться того, що приходить до них із вулиці. Ось Робінзон уже біля таверни. Я вийшов. Він дуже здивувався.