Розділ «Зрада ZRADA made in Ukraine»

- Саме так! Якби ті люди били в підворітті пацана, я б так само забрав його від них, привів би його до себе…

- Але ви одружилися з Веронікою не тому, що продов жували жаліти її, чи не так?

- Ні! Мене вразило, що вона значно розумніша, ніж можна було подумати про дитя з пияцької родини.

Вона вперше стала для Дмитра людською істотою, а не просто переляканим горобчиком, коли раптом у конспекті сусіда по кімнаті виправила ln на lg. Він пояснив їй, що в конспекті було все правильно, у вищій математиці переважно користуються натуральними логарифмами, а не десятко вими, але дуже здивувався, що вона взагалі знала про існу вання логарифмів.

- Я добре вчилася в школі. І в дев’ятому класі вчилася, - відповіла дівчинка, - а потім батько забрав мої документи, сказав, щоб я йшла працювати до винного магазину, але мене не взяли.

А також вона - сказитися можна! - знала напам’ять чимало віршів. І зі шкільної програми, і те, що не проходять у школі. Знала «Титарівну» Шевченка. Не можна було слу хати без трепету, як маленька дівчинка читала про вбивство і зраду. Напевне, сюжет із убивством дитини був чимось близьким до буденних сюжетів того світу, де вона жила досі. І тоді він уперше обійняв її і сказав: не треба, люба, думай про інше, в тебе буде інше життя, я тобі обіцяю…

- Отже, у вашої дружини виникало бажання естетично осмислити свій досвід?

- Та яка там естетика! Ви б побачили ті обличчя, якщо можна назвати обличчями пики мешканців того «естетич ного» світу!

- Життєве дно нерідко ставало об’єктом естетичного осмислення, хоча в ньому нібито немає ніякої естетики. Але ми говоримо не про естетику. Ми говоримо про вашу дру жину і про вас. Ви кажете, вам не подобалось, коли Вероніка розповідала про своє життя в батьківському домі, і ви завжди намагалися змінити тему розмови. Вас так травмувало те, що вона розповідала?

- Я передусім був переконаний, що ті спогади травмують її…

- А ви любите іноді згадати своє минуле - дитинство, наприклад?..

- Як і всі люди, часом згадую. Але дещо не люблю обговорювати. Ми навіть з братом про це намагалися не говорити. Говорили про інше.

- Це стосується якихось подій, коли ви вважали себе винним?

- Ні! Я завжди довго думаю, перш ніж зробити щось важливе. Думаю, чи не буду жалкувати. Чи не чиню проти совісті. Тому рідко відчуваю себе винним у чомусь. Але інколи не можу оцінити, чи добре вчинив хтось із моїх близь ких. Тому найкраще для мене - не думати про це і жити далі.

- Тобто у вас не виникає бажання розібратися у мотивах поведінки ваших близьких?

- На це пішло б дуже багато часу і багато… душевних зу силь… І потім я думаю: що сталось, те сталось. Я цого змінити не зможу. Зі мною не радились, коли чинили саме так… Ну, коли старший брат Валерій закінчував школу, середульший, Володя, вчився у восьмому класі, я - в шостому. Це було не в Києві, а в Дубовому, де я народився… Тоді батько пішов від нас. Я пам’ятаю його похмурий вигляд, коли ми сідали за стіл - матері ніколи не було, вона завжди була на роботі…

Батько теж працював, але мати працювала зранку й до ночі.

В неділю варила нам їсти на цілий тиждень. Ми самі гріли собі обід і вечерю. Ми багато чого робили собі самі. A потім батько пішов від нас. Пішов жити в недобудований літній будиночок на протилежному боці селища, я бував там у нього. Потім він прибудував там пічку. І баби сусідки гово рили, що мама прокляла батька і що скоро він помре. Вони ніби й просили її: зніми прокляття. А вона відповідала: не зніму! Хто кинув жінку з трьома дітьми, тому нема прощен ня. Я жодного разу не чув, щоб мати таке говорила. Але сусідки нам казали: нехає мати зніме прокляття з батька… - І ви зверталися до матері з таким проханням?

- Я не вірив у прокляття і зараз не вірю… І мати мені так і сказала: нікого я не проклинала. А через рік батько розбився на мотоциклі. Я не люблю говорити про це! Мої дружина і дочка дізналися все те не від мене, а від сусідок, коли їздили в Дубове до матері. - І вас не тягло більше дізнатися про ці події?

- Ні! Я б ніколи не зміг розпитувати матір про це!