Розділ «3»

— До цього торгу, — швидко сказав Барабаш, схоплюючись на ноги, — я й пішки! Де наші гранчаки?

Ми розклали на підвіконні закуску, і я поналивав шклянки аж по вінця. Барабаш, хекнувши, вилляв віскі у свою пельку, здорову й темну як верша, й дістав пачку «Вінстону».

— Між іншим, я, — він тицьнув собі пальцем у груди, — можу розказати історію, що твоїй проти неї немає чого робити… Бо наркоманія — це гірше, як алкоголізм! Я от п'ю з дитинства, і хоч би хрін… а якби коловся, то вже давно б простяг копита!

— Ну-ну? — заохотив я його, наливаючи ще по одній.

— У нашому селі, — почав він, перехиливши шклянку, — наркомани розплодилися ще на початку восьмидесятих… у роки застою, втямив? Варили ширку з маковиння й торчали, аж дим ішов. А як почалася незалежність, то якась худобина привезла в село вінт. Ну, а він же ж, сам знаєш, збуджує сексуальний потяг… От на нашій вулиці одна школярка і вкололася. Слухай, воно її як взяло — хоч ти що хоч роби! А тут, як на гріх, усі чоловіки по вулиці були на роботі. Вона туди, вона сюди… немає нікого! Вона тоді прибігає додому, роздягається догола — і на рідного батька! Як хтіла, так і знущалася з нього… ґвалтувала вже, ґвалтувала — години зо три, либонь! А тоді од повноти почуттів узяла сокиру, порубала татуся на кавалки й порозкидала по вулиці! Іде народ з роботи, а через кожні сто метрів то нога лежить, то рука, а то голова…

— Ці люди самі винні, — сказав я, наливаючи знову. — Наплодять дітей — а тоді ради їм не дадуть!

— А нащо їх плодити, питається? — кивнув Барабаш. — Щоб виросли та зарубали?

Я зиркнув на годинника.

— Годі базікати. Збирайся — і гаття!

— Зброю беремо? — поспитався Барабаш з ванни.

— Пістолети… й пару обойм, про всяк випадок!

— Ще що?

— Спортивні костюми, кросівки, дві пляшки «Ахтамару». Поки що все.

— Пить будем, чи як? Я знизав плечима.

— Треба ж буде з братвою хильнути… хоча б символічно! Як же ж без цього?

— Що так, то так… — сказав Барабаш, виходячи з ванни. — Як писав цей чорт, як на нього… Маяковський: «Мне бы пить да пить, сквозь годы мчась»! Ну що, погнали?

— Вперед, — сказав я, пропускаючи його в коридор. — Залізними леґіонами… без сумнівів і ремінісценцій!

Під скляною спорудою школи стояло кілька тяжких масивних джипів з тонованими шибами.

— Братва на місці, — сказав я, роззираючись довкруги. Тоді трохи подумав. — Де твій пістолет?

— У сумці. А що?