Розділ «Зі збірки «Вохра» (1925)»

Гукає хтось, кому за мене лячно.

Тоді я заспокоююсь обачно

і йду туди, де сосон тінь зелена.

Я — непотріб

Щоби робити справи всі як слід,

я намагалась у наш час діяльний

боротися і думати загально,

і ґвинтик ще один дістав би світ.

Але замрія підвела до зваб,

інстинкт мене штовхнув у темну яму,

наче комаха, втратила я тяму;

мій дух природний — це любові раб.

Незграбна я, повільна і ледаща.

Тіло моє не здійметься нізащо,

коли його голубить сонце літа,

духмяніє гілля, зміюка сонна,

згорнувшись, мліє на жаркім осонні

та плід до рук спускається розкритих.

Декоративний вірш

Дівча уздріло місяць у голубому ставі —