Розділ «Зі збірки «Остаточно» (1919)»

пахнуть ліси, я йду в нову місцину.

Так, я бреду, шукаючи по змозі

сонця, світанки, бурі та обаву.

Що робиш ти, нікчемний і хупавий?

Лежиш камінням на моїй дорозі.

Сонце

Серце, мов божество, мовчить зі мною,

німотне, сподівається на диво;

кохала я багато й нещасливо,

і кожен раз любов була ганьбою.

Кохала до ридань, ледь не до смерті.

Кохала до зненависті й до сказу,

і все ж чекаю на любов щоразу,

яка потвердить сподівання вперті.

Мов пустка, плодоносну жду любов я,

щоби гілки буяли у цвітінні;

я — наче ліс, живе моє коріння,

та мертве на гілках моїх листов’я.

Де той, хто надихне мої бажання?

В очах його збідніла моя крона?