Розділ «Коробка з-під гаванських сигар»

Знову взявся до розглядання літер і слів.

І прийшов у відчай. Сидів, втупившись в аркуші, мов очманілий. Нічого не зрозуміло. Суцільні чорнильні плями і невідомі літери.

А потім мене мов струмом вдарило: це писала Нійолє! Вона ж була родом з Прибалтики! З Литви! Ось чому ніхто досі не зміг прочитати цього листа!

Але ж — як його прочитати? Я замислився. Звісно, якби я був у себе вдома, побіг би до книгарні в пошуках словника. Або до бібліотеки.

Тут теж є бібліотека, але навряд чи там знайдеться словник литовської мови. Як бути?

І мені на думку спав… Інтернет. Там є все. Має бути і литовський алфавіт, і програма перекладу. Але де знайти Інтернет у селі? У кого він може бути?

Звісно, у когось із мешканців є комп’ютери. Можливо, навіть, у багатьох. Може, є і в бібліотеці, й на пошті, й у сільській раді. Але хто мене туди пустить? Певна річ, є комп і у Федора. Але ж я з ним посварився. До того ж, треба буде просити — а як попросиш, якщо ми тепер вороги? Або він, судячи з усього, запросить за послуги чималі гроші. Цю ідею я відкинув.

І одразу прийшла інша: комп'ютер має бути в БРТ! Звісно! Адже Яків Степанович — науковець. Мені одразу ж закортіло бігти до БРТ. Я вже навіть скочив і почав збиратися. Але поглянув на годинника і жахнувся — на вулиці глупа ніч! Треба дочекатися ранку, піти до Айрес, попроситися до компу. Вона не відмовить — це точно. Але як дотягти до того ранку, якщо переді мною лежить ключик до таємниці? Ох…

Що я знаю про литовську мову, — подумав я? Зовсім нічого. В школі ми вчимо англійську. Отже, поки що ці аркушики, списані нерозбірливим почерком із багатьма чорнильними «сльозинами», для мене суцільна загадка.

Але я мушу її розв'язати!

Шкірою відчуваю, що саме тут і криється таємниця Макарового золота…

Не пам’ятаю, як я провів залишок ночі й ранок! Чесно — не пам'ятаю.

В голові цокав годинник: шоста година ранку, сьома, восьма… На старт!

Із-за столу зірвався, ледь надкусивши налисник, крикнув з порогу бабусі, що повернуся пізно. Навіть мала Нійоле не змогла мене наздогнати.

Мчав до БРТ, мов торпеда. Мало не протаранив хвіртку — аж лобом об неї стукнувся.

— Комп є?!! — задихаючись, кинувся до Айрес.

— Є. А що трапилося? — запитала вона.

— Мені треба годинку-дві посидіти… Дуже треба. Питання життя і смерті!

Вона не стала розпитувати, а одразу повела до кімнати. Чудова дівчина, — ще раз із вдячністю завважив я.

Увімкнула комп. І делікатно вийшла. Чудова, чудова дівчина…