Розділ «БРТ і його мешканці»

Звісно, таємничі історії мають право на існування. Але все ж я запевнив Айрес, що мушу хоча б дізнатися, через що в нашому селі з’явився цей привид, чого він хоче.

— Розумієш, — сказав я, — привиди просто так не з'являються! Я колись читав про це: привиди — це душі померлих, які через обставини проминулого життя не мають спокою на небі. А якщо вже та Біла Дама — з нашого роду, то я просто зобов'язаний дізнатися, навіщо вона тут з'являється, чого хоче…

Айрес знизала плечима, але погодилася.

— До речі, — сказала вона, — ми майже дійшли до броду. А за ним, на тому березі, досі лежать руїни колишнього помешкання вашої родини. Хочеш подивитися?

Звісно, я хотів! Тим паче, що ми саме дійшли до того місця, де я бачив ті нічні вогники.

— Не боїшся? — запитала Айрес.

— Чого це я маю боятися?!

— Тоді — ходімо! — скомандувала вона.

І ми перейшли тоненький перешийок ріки босоніж. Вода тут була тепла, як молоко. Під ногами світилися порослі мохом круглі камінці.

Ми заглибилися в ліс. Я уважно розглядав землю — чи не побачу якихось слідів. І таки щось побачив! Нахилився й помітив на траві та землі застиглі краплі воску!

— Ну, що ти там копирсаєшся? — гукнула Айрес, яка йшла попереду.

Я обережно поклав шматочки воску до носовичка.

Показав дівчині:

— Бачиш?

— Що це?

— Віск! Тобто ті вогні, які я бачив, — звичайні свічки, які продаються в кожній крамниці!

— Ну то й що? — здивувалася Айрес.

— А те, що ті привиди, певно, купують свічки в нашому «сільпо»! — посміхнувся я, радіючи своєму відкриттю.

— Справді, віск… — розгублено підтвердила Айрес, розглядаючи застиглі краплі.

Я заховав знахідку в кишеню.