Розділ «КВЕНТА СИЛЬМАРИЛІОН. Історія Сильмарилів»

А Лутіен мовчала й від тієї години вже ніколи не співала в Доріаті. Задумлива тиша запанувала в лісах, і в королівстві Тінґола подовжилися тіні.

У «Баладі про Леітіан» сказано, що Берен безперешкодно пройшов Доріатом і, врешті, дістався до краю Сутінкових Озер та Боліт Сіріону; і, покинувши Тінґолові володіння, він видерся на пагорби поблизу Сіріонового Водоспаду, де ріка з гучним шумом поринала під землю. Подивився звідтіль на захід і крізь імлу та дощі, які стелилися над пагорбами, побачив Талат-Дірнен, Заповідну Рівнину, що простяглася між Сіріоном і Нароґом, а вдалині поза ними розгледів узвишшя Таур-ен-Фароту, які здіймалися понад Нарґотрондом. І, покинутий, без надії та поради, Берен туди і подався.

Ельфи Нарґотронда невпинно стежили за цілою тією рівниною; кожен пагорб при її кордонах вінчали приховані вежі, а всі ліси та поля з краю в край обходили таємною вартою лучники, вельми майстерні у своїй справі. Стріли їхні були влучні та смертельні, тож повз них не прошаснула би навіть миша. Відтак не встиг Берен здолати бодай дещицю обраного шляху, як лучники вже довідалися про те, і до нього підступила смерть. Але, розуміючи небезпеку становища, він тримав перстень Фелаґунда піднесеним високо вгору; і хоч не бачив ані живої душі, бо мисливці рухалися крадькома, та відчував, що за ним стежать, і часто вигукував уголос:

— Я Берен, син Барагіра, друга Фелаґунда. Відведіть мене до Короля!

Тому мисливці й не порішили його, натомість, згуртувавшись, вистежили і наказали зупинитись. Але, побачивши перстень, уклонилися, хоча Берен і мав жахливий вигляд, був здичавілий та виснажений дорогою; і повели його на північний захід, ідучи лише поночі, щоби не викрити своїх стежок. У той-бо час через бурхливий потік Нароґу перед брамами Нарґотронда не було ні броду, ні мосту; а от далі на північ, де Ґінґліт упадав у Нароґ, бистрина слабла, тож, переправившись там і повернувши знову на південь, ельфи при місячнім світлі довели Берена до темних брам прихованих чертогів.

Отак Берен постав перед Королем Фінродом Фелаґундом; і Фелаґунд упізнав його, не потребуючи навіть персня, щоби згадати про рід Беора та Барагіра. Вони бесідували за зачиненими дверима, і Берен оповів про смерть Барагіра та про все, що спіткало його в Доріаті; й аж заплакав, пригадавши Лутіен і їхнє втішання. Та Фелаґунд слухав його розповідь із подивом і неспокоєм; він зрозумів, що настав час дотримати клятви й померти, як колись давно він і передрікав у розмові з Ґаладріель. З важким серцем звернувся тоді Король до Берена.

— Тінґол, вочевидь, бажає твоєї смерті; проте, здається, судьба ця запопаде й багатьох інших, бо Обітниця Феанора діє знову. Адже Сильмарили прокляті обітницею ненависті, а отже, той, хто згадує пожадливо бодай їхню назву, пробуджує зі сну величну силу; і сини Феанора радше перетворять на руйновища всі ельфійські королівства, ніж дозволять комусь чужому відвоювати чи заволодіти Сильмарилами, — Обітниця змусить їх. А Келеґорм і Куруфін нині мешкають у моїх чертогах; і, хоч я, син Фінарфіна, й Король, вони міцно утвердились у цьому володінні та привели чимало свого народу. Брати дружньо підтримували мене в кожній скруті, проте тобі, боюся, не вділять ані любові, ні милості, якщо дізнаються про виправу. Та й моя обітниця залишається чинною, а отже, всі ми — в пастці.

Тоді Король Фелаґунд звернувся до свого народу, нагадавши про Барагірові подвиги та власну клятву; і проголосив, що йому випало підтримати сина Барагіра у скруті, й попросив допомоги у своїх ватажків. Тоді серед метушні підвівся Келеґорм і, вихопивши меча, скрикнув:

— Друга чи недруга, Морґотового демона чи ельфа, людське дитя чи будь-яке інше створіння Арди ні закон, ані любов, ані пекельна застава, ні міць валарів, ані жодне чаклунство не захистить од невідступної ненависті синів Феанора, якщо тільки він спробує взяти або віднайти Сильмарил і приховати його. Бо Сильмарили належать лише нам — аж до кінця світу.

Він сказав іще багато чого, так само переконливо, як промовляв колись у давнину в Тіріоні його батько, вперше підбуривши нолдорів до повстання. А після Келеґорма говорив Куруфін, м’якше, та не менш запально, викликаючи в умах ельфів видиво війни і знищення Нарґотронда. Він уселив у їхні серця такий непереборний страх, що відтоді аж до часів Туріна ні один ельф із того королівства не виступав на відкритий бій; натомість вони, крадькома нападаючи із засідок, чаклунством і отруєними дротиками зустрічали кожного незнайомця, забуваючи навіть про кревні зв’язки. Так нарґотрондці відступили від звитяги та вольності ельфів давнини, і земля їхня потьмарилася.

Тепер же вони ремствували, що син Фінарфіна — не вала, аби командувати ними. На братів зійшло прокляття Мандоса, й у головах їхніх зародилися лиховісні думки, наприклад, послати самотнього Фелаґунда на смерть і зайняти, якщо вдасться, престол Нарґотронда; вони-бо походили з найстаршого роду нолдорських принців.

А Фелаґунд, збагнувши, що від нього відреклися, зняв із голови срібний вінець Нарґотронда і пожбурив його під ноги, кажучи:

— Свої обітниці вірності ви можете зламати, проте я додержу власної клятви. Та якщо знайдеться тут хтось, на кого не впала тінь нашого прокляття, то я знайду кількох послідовників і не піду звідсіля, мов жебрак, котрого прогнали від воріт.

І стало біля нього десятеро, і їхній ватажок на ймення Едрагіл, нахилившись, підняв корону й попросив передати її намісникові, допоки повернеться Фелаґунд.

—Бо ти залишишся моїм королем і їхнім, — мовив він,— хоч би що трапилося.

Тоді Фелаґунд передав вінець Нарґотронда братові своєму Ородрету, щоби він правував замість нього; а Келеґорм і Куруфін промовчали, однак із усміхом на вустах вийшли з зали.

Одного осіннього вечора Фелаґунд і Берен разом із десятьма соратниками виїхали з Нарґотронда і подалися вздовж Нароґу аж до його витоків при Водоспаді Івріну. Попід Тінистими Горами вони натрапили на загін орків і поночі винищили цілий їхній табір, а тоді забрали одежу та зброю. З допомогою Фелаґундових чарів постаті та обличчя мандрівників змінились і стали орківськими; так, зробившись невпізнанними, вони далеко просунулися північною дорогою і наважилися ступити на західний прохід між Еред-Ветріном і Таур-ну-Фуіном. Але Саурон зі своєї вежі помітив прийшлих, і щось у їхньому вигляді насторожило його: вони квапились і не спинялись, аби доповісти про свої дії, як було наказано всім служникам Морґота, котрі проходили тим шляхом. Тому він послав своїх поплічників вистежити їх і привести до нього.

І тоді відбулось уславлене змагання між Сауроном і Фелаґундом. Адже Фелаґунд мірявся із Сауроном у вмінні співати чарівничі пісні й могутність Короля була превелика; та Саурон, як розповідається у «Баладі про Леітіан», таки переміг:

Чаклунську пісню він затяг —

Про підступ, зречення присяг,