Розділ «КВЕНТА СИЛЬМАРИЛІОН. Історія Сильмарилів»

— То — Берен, син Барагіра, володар людей, могутній ворог Морґота, і сказання про його подвиги стало піснею навітьв ельфійських устах.

— Нехай Берен каже! — наказав Тінґол. — Чого ти тут, нещасний смертний, і з якої причини покинув власну землю, щоби вступити в цю, куди заборонено приходити таким, як ти? Чи можеш навести причину, щоби я не скористався даною мені владою та не скарав тебе тяжко за зухвальство і глупоту?

Тоді Берен, поглянувши вгору, зустрівся очима з Лутіен і перевів погляд на Меліан; і йому здалося, наче слова самі з’явились у його вустах. Страх одступив, повернулася гордість найстаршого дому людей; і він сказав:

— Доля моя, о Королю, привела мене сюди крізь небезпеки, на які навіть небагато ельфів наважилося би наразитись. І тут я знайшов те, чого насправді й не шукав, але знайшовши — володітиму ним довіку. Воно цінніше за золото і срібло, за всі коштовності. Ні камінь, ані залізо, ні вогні Морґота, ні сукупна влада ельфійських королівств не відберуть у мене жаданого скарбу. Бо донька твоя Лутіен — найчарівніша з усіх Дітей Світу.

Потому в залі запала тиша, бо присутні там стояли приголомшені й налякані, думаючи, що Берен накликав на себе загибель. А Тінґол заговорив поволі, мовивши:

— Словами цими ти заслужив собі на смерть; і була би то смерть нагла, якби я не заприсягся поспішно; і я жалкую про це, низькородний смертний, котрий у Морґотовім володінні навчився підкрадатися потайки, як шпигуни його та раби.

Тоді Берен відповів:

— Ти можеш скарати мене на смерть, заслужено чи ні; та я не прийму від тебе ймення ні низькородного, ні шпигуна, ні раба. Фелаґундів перстень, який той дав Барагірові, моєму батьку, на полі битви за Північ, свідчить, що дім мій не заслуговує на такі назвиська від жодного ельфа, хай король він чи хто.

Слова його прозвучали гордо, й усі погляди звернулися на перстень; бо тепер Берен тримав його вгорій на ньому яскріли зелені коштовності, що їх створили нолдори у Валінорі. Був той перстень подібний на здвоєних змій зі смарагдовими очима, чиї голови зустрічалися під вінцем із золотих квітів, який одна з них підтримувала, а інша — пожирала: символ Фінарфіна та його дому. Тоді Меліан схилилася до Тінґола і, радячи пошепки, попросила його стримати гнів.

— Не від твоєї руки, — сказала вона, — загине Берен; далеко заведе його доля і щедрою буде наприкінці, а ще — вона переплетена з твоєю. Пильнуй же!

Тінґол мовчки поглянув на Лутіен і сказав собі подумки: «Нещасні люди, діти незначних володарів і скороминущих королів, невже такі, як вони, зазіхатимуть на тебе й уціліють?» Потому, порушивши тишу, мовив:

— Я бачу перстень, сину Барагіра, і здогадуюся, що ти гордий та вважаєш себе могутнім. Але ж учинки батька, навіть якби він зробив мені послугу, не допоможуть синові здобути доньку Тінґола та Меліан. Зрозумій же! Я також бажаю одержати скарб, який од мене приховують. Камінь, залізо та вогні Морґота відібрали в мене коштовність, що нею я хочу володіти всупереч об’єднаній владі ельфійських королівств. Ти ж, я чую, стверджуєш, ніби такі перешкоди не злякають тебе. Тож іди своїм шляхом! Принеси мені у своїй руці Сильмарил із корони Морґота — і тоді, якщо вона забажає, Лутіен подасть тобі руку. Тоді ти одержиш мою коштовність; і, хоч у Сильмарилах закладено долю Арди, ти однаково вважатимеш мене щедрим.

Так він визначив судьбу Доріату й піймався в сильце прокляття Мандоса. Ті ж, хто чув ці слова, збагнули, що Тінґол, додержавши клятви, однаково посилає Берена на смерть; вони-бо знали, що навіть із допомогою об’єднаної сили нолдорів, до прориву Облоги, не вдалося бодай звіддалік угледіти сяйливі Феанорові Сильмарили. Ті камені було вправлено в Залізну Корону, й цінували їх в Анґбанді понад усяке багатство; їх оточували балроґи та незліченні мечі, й міцні грати, і неприступні стіни, і темне величчя Морґота.

Проте Берен засміявся.

— За малу ж ціну, — сказав він, — продають своїх доньок ельфійські королі: за самоцвіти, за витвори майстерності. Та, якщо така твоя воля, Тінґоле, я здійсню її. І, коли ми зустрінемося знову, моя рука стискатиме Сильмарил із Залізної Корони; бо не востаннє тобі доводиться дивитися на Берена, сина Барагіра.

Відтак він подивився в очі мовчазної Меліан, попрощався з Лутіен Тінувіель і, вклонившись Тінґолові та Меліан, змусив розступитися сторожу, яка оточувала його, і сам-один покинув Менеґрот.

Тоді нарешті Меліан озвалась і мовила до Тінґола:

— О Королю, підступний твій задум. Відтак, якщо мої очі не втратили зору, то сповнить Берен твоє доручення чи ні, а тобі однаково буде лихо. Бо ти прирік або свою доньку, або себе самого. І тепер Доріат утягнено в плетиво долі могутнішого володіння.

Але Тінґол відповів:

— Ні ельфам, ані людям я не продаю тих, кого плекаю та люблю понад усі багатства. Якби була надія чи острах, що Берен коли-небудь живим повернеться до Менеґрота, він би не бачив уже ніколи небесного світила, хоч я і заприсягся помилувати зухвальця.