Розділ «КВЕНТА СИЛЬМАРИЛІОН. Історія Сильмарилів»

Тоді Гурін відказав йому:

— Воістину, королівська ласка велика; та якщо самого нашого слова не досить, то дамо вам і клятви.

І брати поклялися ніколи не викривати намірів Турґона та зберігати в таємниці все, що побачили в його володінні. Потому вони вийшли, і приспілі орли понесли їх у ніч, і опустили в Дор-ломіні якраз перед світанням. Рідний народ зрадів, побачивши їх, адже гінці з Бретілу вже доповіли, що брати зникли. Але ті навіть власному батькові не зізналися, де побували, сказавши тільки, що з-посеред дикої місцини їх урятували орли, принісши додому. Та Ґалдор промовив:

— Виходить, ви цілий рік мешкали у глушині? Чи, може, орли прихистили вас у гніздах? Але де би ви тоді здобули їжу й оце пишне вбрання, бо ж повернулися, неначе юні принци, а не волоцюги з лісу?

І Гурін відповів:

— Задовольнися, батьку, тим, що ми повернулися; бо нас відпустили тільки під клятвою мовчання.

Тоді Галдор припинив розпитувати, але й він, і ще багато хто здогадався про те, що трапилося насправді; і з часом про дивовижний талан Гуріна та Гуора дізналися слуги Морґота.

Так-от, коли Турґон довідався, що облогу Анґбанда прорвано, він заборонив своїм людям виходити на війну, бо вважав, що Ґондолін міцний і ще не настала пора викривати його. А також він гадав, що кінець Облоги — це, якщо не надійде допомога, початок повалення нолдорів; тож потай послав загони ґондоліндрімів до гирла Сіріону й на Острів Балар. Там вони збудували кораблі й відпливли, за дорученням Турґона, на найдальший Захід у пошуках Валінору, щоби попросити прощення та допомоги у валарів; а ще вмовили морських птахів провадити їх. Але моря були просторі та бурхливі, бо на них лягла тінь чарів, а Валінор утаємничився. Тому жоден із посланців Турґона не дістався до Заходу, чимало їх зникло безвісти і лишень кілька повернулося; та Ґондолін наближався до здійснення судьби.

Чутка про все це дійшла до Морґота, й він упоміж перемог почував неспокій, і палко прагнув довідатися новини про Фелаґунда і Турґона. Про них-бо нічого не знали, а все ж вони не загинули; й він боявся, що ті двоє вже замислили щось проти нього. Щодо Нарґотронда, то Морґот хіба що чув цю назву, проте не відав, ані де він стоїть, ані чисельності його війська; про Ґондолін же він не знав нічого, і його тим сильніше непокоїла думка про Турґона. Тому Темний Володар вирядив до Белеріанду ще більше шпигунів, аніж раніше, а основні війська орків скликав до Анґбанда, бо збагнув, що не зможе дати вирішального переможного бою, доки не збере нової сили, та що недооцінив звитягу нолдорів і збройну міць людей, котрі боролися пліч-о-пліч із ними. Нехай і величною залишалася його перемога під час Браґоллаху навіть і в наступні роки, а ворожі втрати — тяжкими, проте і його власні втрати були не меншими; і, хоча він захопив Дортоніон і Сіріонів Прохід, елдари, оговтавшись після першого збентеження, почали тепер відбивати те, що втратили. Тож на півдні Белеріанду на кілька коротких літ знову запанував удаваний мир; але кузні Анґбанда не знали спочину.

Коли минуло сім років од Четвертої Битви, Морґот поновив наступ і вислав чималу військову силу проти Гітлуму. Лютим був напад на перевали в Тінистих Горах, а під час облоги Ейтель-Сіріону загинув, пронизаний стрілою, Ґалдор Високий, володар Дор-ломіну. Ту фортецю він утримував од імені Верховного Короля Фінґона; в тому самому місці, але трохи раніше помер його батько Гадор Лоріндол. А син його Гурін щойно досяг зрілості, проте був неймовірно сильний духом і тілом; він, рясно проливши ворожої крові, прогнав орків од Еред-Ветріну й переслідував їх аж ген по пісках Анфауґліту.

Проте Король Фінґон поклав собі хай там що стримати армію Анґбанда, яка вийшла з півночі; й на самісіньких рівнинах Гітлуму закипіла битва. Орки переважали числом військо Фінґона; та вгору Затокою Дренґіст пливли могутні човни Кірдана, й у скрутну мить ельфи з Фаласу налетіли на військо Морґота з заходу. Тоді орки розступились і повтікали, а елдари здобули перемогу, й кінні лучники переслідували морґотівську нечисть аж у Залізних Горах.

Відтоді Гурін, син Ґалдора, правив домом Гадора в Дор-ломіні та служив Фінґонові. Гурін був не такий рославий, як його предки чи опісля його син; але був невтомний і мав витривале тіло, удався-бо в материн гнучкий і швидкий рід — рід Гарет із галадінів. За дружину він узяв собі Морвен Елезвен, доньку Бараґунда з дому Беора, ту саму, котра втекла з Дортоніону разом із Ріан, донькою Белеґунда, та з Емелдір, матір’ю Берена.

У той час також згинули дортоніонські вигнанці, як розповідали згодом; і Берен, син Барагіра, єдиний, хто вцілів, ледве дістався до Доріату.

Розділ XIX. Про Берена і Лутіен

З-поміж переказів про скорботу й руїни, які дійшли до нас із темряви давніх днів, усе ж є такі, в яких серед плачу знаходиться місце для радості, а під тінню смерті живе довгочасне світло. З отих історій і досі для ельфійського слуху найчарівніша — про Берена та Лутіен. Про їхні життя склали «Баладу про Леітіан, Звільнення з рабства» — найдовшу з пісень, які стосуються світу давнини, якщо не брати до уваги ще одного твору; але тут переказ стисліший і не в пісенній формі.

Як уже мовлено, Барагір не захотів покинути Дортоніон, і Морґот переслідував його люто, поки при Барагірі зосталося тільки дванадцятеро соратників. Так-от, із південного боку дортоніонський ліс вивищувався, переходячи в гористі вересові пустища; на сході ж тих узгір’їв лежало озеро Тарн-Аелуін, довкола якого ріс дикий верес, та й ціла тамтешня сторона була непрохідна і незвідана, бо навіть у дні Довгого Миру ніхто там не мешкав. Однак води Тарн-Аелуіну, які були сині та прозорі за дня, а вночі ставали дзеркалом для зірок, здобули шану; і казали, ніби їх у давні дні освятила сама Меліан. Отуди й відступив Барагір із рештою вигнанців, там вони й улаштували собі криївку, і Морґотові не вдалося її виявити. Проте поголос про діяння Барагіра та його соратників розлетівся навсібіч; отож, Морґот наказав Сауронові знайти їх і знищити.

А одним із соратників Барагіра був Ґорлім, син Анґріма. Дружину його звали Ейлінель, і пара дуже кохала одне одного, доки не трапилося лихо. Ґорлім, повернувшись із війни на узграниччі, застав свій дім розграбованим і порожнім, а дружина його зникла; чи вбили її, чи забрали в полон — того він не знав. Тоді син Анґріма подався до Барагіра і став найлютішим та найбільш одчайдушним із усіх його соратників; але серце його гризли сумніви, що Ейлінель, може, й не загинула. Іноді він одинцем і потайки ходив подивитися на свій дім, що так і стояв упосеред полів та лісів, які колись належали Ґорлімові; і про це дізналися поплічники Морґота.

Одного разу восени, коли Ґорлім у вечірньому присмерку наближався до оселі, йому привиділося, наче у вікні горить світло; тож він обережно підійшов і зазирнув усередину. І побачив там Ейлінель із виснаженим од горя та голоду обличчям, і йому причулося, ніби вона гірко нарікає на те, що він її покинув. Але щойно Ґорлім скрикнув уголос, вітер загасив світло; завили вовки, й він зненацька відчув на власних плечах важкі руки Сауронових мисливців. Отак Ґорлім потрапив у пастку; відвівши до свого табору, вороги катували його, прагнучи вивідати місця схованок Барагіра та шляхи його пересування. Проте Ґорлім не сказав їм нічого. Тоді в обмін на поступливість йому пообіцяли звільнення та возз’єднання з Ейлінель; і, дорешти змучений болем і тугою за дружиною, він утратив мужність. Відтак Ґорліма негайно привели до жахливого Саурона; і Саурон мовив:

— Я чув, начебто ти зібрався поторгуватися зі мною. Яка ж твоя ціна?

І Ґорлім відповів, що хоче знову стрітися з Ейлінель і вільно відійти з нею; він-бо думав, що Ейлінель — також бранка.