Розділ «КВЕНТА СИЛЬМАРИЛІОН. Історія Сильмарилів»

Для синів Феанора війна обернулася лихом, адже під час нападу майже всі східні узграниччя було захоплено. Аґлонський Прохід узяли приступом, хоча це дорого коштувало Морґотовим військам; Келеґорм і Куруфін, зазнавши поразки, тікали вздовж кордонів Доріату на південний захід і, діставшись нарешті до Нарґотронда, знайшли пристановище у Фінрода Фелаґунда. Вийшло так, що їхній народ посилив міць Нарґотронда, та, як стало помітно згодом, було би краще, якби вони залишилися на сході серед власних родичів. Маезрос же бився з неабиякою відвагою, й орки втікали, завидівши його обличчя; бо від часу муки на Танґородрімі дух його пломенів усередині ярим вогнем, він поводився так, ніби щойно вернувся від мертвих. Отож, велична фортеця на Пагорбі Гімрінґ залишилася неприступною, і чимало найхоробріших уцілілих воїнів — як із дортоніонського народу, так і зі східних узгранич — згуртувалося там довкола Маезроса; тож він іще раз на деякий час перекрив Аґлонський Прохід, так що орки не могли вступити у Белеріанд тією дорогою. Проте вони здолали лотланських вершників із народу Феанора, туди-бо дістався Ґлаурунґ, і пройшов Маґлоровою Пусткою, і понівечив усі землі між рукавами Ґеліону. Орки захопили фортецю на західних схилах Бескиду Рерір і спустошили цілісінький Тарґеліон, землю Карантіра, й осквернили озеро Гелеворн. Звідти вони, перетнувши Ґеліон, понесли вогонь і страх далеко вглиб Східного Белеріанду. Маґлор приєднався до Маезроса на Гімрінґу, а Карантір утік і долучив рештки свого народу до розкиданого племені мисливців, Амрода й Амраса, і разом вони відступили та, перетнувши Рамдал, подалися на південь. На Амон-Еребі ті ельфи, заручившись підтримкою Зелених ельфів, зоставили сторожу і певну військову силу, тож орки не добралися ні до Оссіріанду, ні до Таур-ім-Дуінату й південних нетрищ.

І от у Гітлум надійшли новини про те, що Дортоніон утрачено, а синів Фінарфіна переможено, а також що синів Феанора відтісняють із їхніх земель. У цьому Фінґолфін побачив (так йому здалося) остаточну загибель нолдорів і невідновне знищення всіх їхніх домів; тож, сповнений гніву та відчаю, він скочив на Рохаллора, свого могутнього коня, й одинцем рушив у путь, і ніхто не міг його стримати. Ельф проминув Дор-ну-Фауґліт, здіймаючи куряву, наче вітер, і кожен, хто бачив, як він поривисто мчить, утікав, уражений, гадаючи, що то прибув сам Ороме: Фінґолфіна-бо охопила нестяма люті, так що очі його сяяли, мов очі валарів. Отак він сам-один добувся до брам Анґбанда, і засурмив у ріг, і ще раз ударив у мідні двері, й викликав Морґота на двобій. І Морґот вийшов.

Він тоді востаннє за період воєн виступив із-за дверей своєї твердині, й, кажуть, виклик той прийняв неохоче, бо, попри те, що міць його перевершувала будь-яку іншу на світі, Морґот єдиний із-поміж валарів відав про страх. Але в ту пору він не міг знехтувати кличем, кинутим йому перед його капітанами, адже скелі тремтіли від пронизливої музики Фінґолфінового рогу, а голос ельфа, різкий і чіткий, долинав аж до глибин Анґбанда. До того ж, Фінґолфін назвав Темного Володаря боягузом і володарем рабів. Отож, Морґот вийшов, поволі підвівшись зі свого підземного трону, і луна його кроків нагадувала глибинний грім. І він виступив на бій, зодягнутий у чорні обладунки, і став перед Королем, наче вежа, в залізній короні, а його велетенський, цілком чорний щит, затінив ельфа, як грозова хмара. Та Фінґолфін світився перед ним, неначе зоря, бо кольчуга його була покрита сріблом, а блакитний щит — прикрашений кристалами; й він оголив меча свого, Рінґіла, що сяяв, як лід.

Тоді Морґот змахнув угору Ґрондом, Пекельним Молотом, і спрямував його вниз, наче удар грому. Та Фінґолфін одскочив убік, і Ґронд роздробив землю, вибивши чималу яму, з якої пирснули дим та вогонь. Багато разів намагався Морґот поцілити в Короля Нолдорів, і щоразу Фінґолфін одстрибував геть, подібно як блискавиця миттю виринає з-під темної хмари, і сам він завдав Морґоту сім ран, і сім разів Морґот кричав од болю, і, чуючи це, війська Анґбанда падали долілиць, знеможені страхом, а крики ті луною прокочувались у Північноземеллі.

Та, врешті-решт, Король утомився, і Морґот із силою опустив на нього свій щит. Ельф тричі падав навколішки і тричі підводився знову, підіймаючи зламаний щит свій і розбитий шолом. Але земля довкруж нього була геть подовбана і порита ямами, тож він спіткнувся й упав горілиць під ноги Морґотові; й Морґот поставив ліву ступню йому на шию, і вага її дорівнювала вазі поваленого пагорба. І все-таки останнім відчайдушним ударом Фінґолфін рубонув ту стопу Рінґілом, і ринула з рани чорна пекельна кров, і заповнила вибиті Ґрондом ями.

Отак загинув Фінґолфін, Верховний Король Нолдорів, найбільш гордий і відважний серед ельфійських королів давнини. Орки не хизувалися тією передбрамною сутичкою; та й ельфи не оспівали її, бо скорбота їхня була надто глибока. Однак легенду про те пам’ятають і досі, бо Король Орлів Торондор приніс вісті про ту битву до Ґондоліна та до віддаленого Гітлуму. А Морґот узяв тіло ельфійського короля, і роздер його, і хотів було кинути вовкам, коли враз прилинув Торондор, поспішаючи від своїх орлиних гніздовищ між вершин Кріссаеґріму, і каменем упав на Морґота, і поранив йому обличчя. Шумливі крила Торондора лопотіли, немовби вітри Манве, й він схопив тіло ельфа могутніми кігтями, і, раптово злинувши понад орківські дротики, поніс Короля вдалечінь. І поклав його на гірській вершині, що з північного боку виходила на приховану долину Ґондоліна; і Турґон, надійшовши, спорудив над могилою батька піраміду з каміння. Відтоді жоден орк не наважувався приходити на гору Фінґолфіна чи бодай наближатися до його могили, аж доки звершилася судьба Ґондоліна й між родичами Короля загніздилася зрада. Морґот же після того дня довіку кульгав, йому не вдалося вгамувати біль від одержаних ран, а на його лиці зостався шрам, що його залишив Торондор.

Незмірною була жалоба Гітлуму, коли стало відомо про загибель Фінґолфіна, і скорботний Фінґон перейняв володарювання над домом Фінґолфіна та королівством нолдорів; але свого юного сина Ерейніона (його згодом назвуть Ґіл-ґаладом) він одіслав до Гаваней.

І от влада Морґота затінила Північноземелля; та Барагір не втік із Дортоніону, а продовжував змагатися з ворогами за кожну п’ядь власної землі. Тоді Морґот невідступно переслідував його народ аж до кінця, і мало залишилось уцілілих. А ліс на північних схилах тієї землі потроху перетворився на такий жахливий край темних чарів, що навіть орки без потреби не заходили туди. Його почали називати Делдуват, а ще — Таур-ну-Фуін — Ліс попід Ночетінню. Дерева, які виросли там після пожежі, були чорні та грізні, корені їхні переплелись і, мовби лапища, навпомацки прокладали собі шлях у пітьмі. Ті, хто заблукав між дерев, розгублювались і сліпнули, їх душили чи вганяли в нестяму примари страху. Зрештою, Барагір опинився в такому скрутному становищі, що дружина його, Емелдір Мужньосерда (вона радше боролася б обіч сина та чоловіка, ніж утікала), зібрала всіх уцілілих жінок і дітей, дала зброю тим, хто міг її втримати, і повела всіх у гори, які лежали позаду, і так, пройшовши небезпечними стежками та зазнавши і втрат, і лиха, вони добулися нарешті до Бретілу. Там декотрих прийняли галадіни, а інші пішли далі через гори в Дор-ломін, до народу Ґалдора, Гадорового сина; серед них були Ріан, донька Белеґунда, і Морвен — її нарекли Елезвен, тобто Ельфопрекрасна, — донька Бараґунда. Проте ніхто й ніколи не бачив уже тих, кого вони покинули. Їх убивали одного по однім, аж доки нарешті з Барагіром залишилося тільки дванадцятеро мужів: син його Берен, племінники Бараґунд і Белеґунд, сини Бреґоласа, та дев’ятеро відданих слуг із його дому, чиї ймення довго жили в піснях нолдорів: Разруін і Дайруін то були, Даґнір і Раґнор, Ґілдор і Ґорлім Нещасливий, Артад та Уртел і юний Гаталдір. Вони стали відчайними вигнанцями, доведеною до безнадії зграєю, що не могла врятуватись і не хотіла здаватись, адже оселі їхні було зруйновано, а їхні дружини та діти потрапили в полон чи загинули, або ж повтікали. З Гітлуму не надходило ні новин, ані допомоги, а Барагіра та його людей цькували, неначе диких звірів; вони відступили до вичахлих земель понад лісом і блукали між карстових озер і кам’янистих вересових пустищ того краю, якнайдалі від шпигунів і чарів Морґота. Ложем їхнім став верес, а дахом — захмарене небо.

Упродовж близько двох років після Даґор-Браґоллаху нолдори все ще утримували західний перевал поблизу витоків Сіріону, бо в тих водах струменіла сила Улмо, і Мінас-Тіріт витримав навалу орків. Але невдовзі після загибелі Фінґолфіна Саурон, найвеличніший і найжахливіший із поплічників Морґота, котрого синдарською мовою називали Ґортауром, виступив проти Ородрета, сторожа вежі на Тол-Сіріоні. Саурон, ставши на ту пору чаклуном жахливої сили, повелителем тіней і примар, підступно-мудрим і жорстоко-дужим, руйнував усе, до чого торкався, спотворював усе, чим правував, був володарем вовкулаків; правління його — мука. Він приступом захопив Мінас-Тіріт, бо на його захисників найшла темна хмара страху, а Ородрет полишив твердиню й утік до Нарґотронда. Тоді Саурон перетворив Мінас-Тіріт на сторожову вежу Морґота, оплот зла й небезпеки, а прекрасний острів Тол-Сіріон став проклятим і отримав назву Тол-ін-Ґаурот — Острів Вовкулаків. Жодна жива істота не могла прошмигнути тією долиною, щоби Саурон не вистежив її зі своєї вежі. І тепер уже Морґот утримував західний перевал, і жах, який ширив Темний Володар, заполонив рівнини та ліси Белеріанду. Віддалік од Гітлуму він невідступно переслідував своїх ворогів, вишукував їхні схованки і захоплював одну по одній їхні твердині. Орки, дедалі нахабніючи, блукали безперешкодно цілим краєм, спускаючись униз за течіями Сіріону на заході та Келону на сході, й оточили Доріат. Вони так нищили землі, що навіть звірі та птиці розбігалися перед ними, тож із Півночі нестримно насувалися тиша і спустошення. Орки полонили та привели до Анґбанда багатьох нолдорів і синдарів, поробивши з них рабів і присилувавши використовувати їхні вміння та знання на користь Морґота. Морґот же розіслав навсібіч своїх шпигунів, котрі, прибравши оманливі подоби й уплівши обман у свою мову, давали віроломні обіцянки про винагороду та хитрими словами прагнули збудити страх і заздрість поміж народами, звинувачуючи різних королів і вождів у жадобі та зрадливості один щодо одного. І, пам’ятаючи прокляття через Братовбивство при Алквалонде, цим брехням часто вірили; насправді, що страшнішими ставали часи, то більше змінювались і межі істини, бо серця й уми ельфів Белеріанду затьмарили відчай і страх. Але понад усе нолдори завжди боялися зради тих одноплемінців, котрі колись були рабами Анґбанда; бо Морґот використав декотрих із них для своєї лихої мети й, удаючи, ніби дав їм свободу, відіслав їх геть. Але воля їхня зрослася з його власною, тож нещасливці йшли кудись тільки для того, щоби потому вернутися до свого повелителя. Тому, якщо комусь із Морґотових бранців справді вдавалось утекти і повернутися до рідного народу, їх приймали холодно, і вони, без роду та без надії, блукали одинаками.

До людей же, щоби хтось із них дослухався до його послань, Морґот виявляв удавану жалість, стверджуючи, що їхні біди походять винятково від служіння бунтівним нолдорам, а з рук істинного Володаря Середзем’я вони отримають справедливу винагороду за відвагу, якщо відступляться від повстання. Проте мало хто з Трьох Домів едайнів слухав Ворога навіть на тортурах в Анґбанді. Тому Морґот переслідував їх із ненавистю; а ще вирядив своїх посланців по той бік гір.

Кажуть, що саме в той час смагляві люди вперше вступили до Белеріанду. Декотрі вже тайкома підкорилися владі Морґота і прийшли на його поклик; одначе не всі, бо чутка про Белеріанд, про його землі та води, його війни та багатства, розлетілася по цілому світі, й ноги мандрівних людей у ті дні несли їх лише на захід. Ті люди були низькі та кремезні, мали міцні сягнисті руки; шкіра їхня була смаглява чи землистого кольору, а волосся — темне, як і їхні очі. Вони поділялися на численні доми, й декотрі з них нагадували радше гірських гномів, аніж ельфів. Але Маезрос, розуміючи, що нолдори й едайни слабкі, а закамарки Анґбанда, здавалося, повняться невичерпними та щоразу поновлюваними запасами, уклав союз із тими новоприбулими людьми і потоваришував із найвеличнішими з їхніх вождів, Бором та Улфанґом. І Морґот був цим дуже задоволений, адже все складалося саме так, як він і задумав. Бор мав синів Борлада, Борлаха та Бортанда; і вони пішли слідом за Маезросом і Маґлором, але не виправдали сподівань Морґота, бо залишилися вірними ельфам. А Улфанґ Чорний мав синів Улфаста, й Улварта, й Улдора Проклятого; і вони пішли за Карантіром, і присягнули йому на вірність, і виявилися зрадниками.

Едайни та східняни недолюблювали одні одних і рідко зустрічалися, позаяк новоприбулі тривалий час мешкали у Східному Белеріанді, народ Гадора був замкнений у Гітлумі, а дім Беора майже повністю зник. Північна війна попервах не зачепила народу Галет, оскільки він жив на півдні у Бретілському Лісі, та на ту пору між ним і орками-завойовниками вже точилася битва, бо люди з того народу були сміливі й не хотіли просто так полишати улюблені ліси. І в переліку тогочасних поразок діяння галадінів згадано шанобливо: після взяття Мінас-Тіріту орки пройшли західним перевалом і, можливо, спустошили би землю аж ген до гирла Сіріону, проте Галмір, володар галадінів, котрий товаришував із ельфами-охоронцями доріатських кордонів, хутко послав вістку Тінґолові. Тоді Белеґ Міцнолукий, командир Тінґолових прикордонників, привів у Бретіл чимале військо синдарів, озброєних сокирами; і, вийшовши з лісових нетрищ, Галмір та Белеґ заскочили зненацька орківський легіон і винищили його. Відтак чорний північний потік зупинився в тім краї, і ще багато років орки не насмілювалися перетинати Тейґлін. Народ Галет мешкав у сторожкому мирі під прикриттям Бретілського Лісу, й завдяки такій заслоні Королівство Нарґотронд отримало перепочинок і змогу знову зібрати військову міць.

У той час Гурін і Гуор, сини Ґалдора з Дор-ломіну, мешкали з галадінами, бо були їм ріднею. У дні перед Даґор-Браґоллахом ті два доми едайнів зібралися на велике свято, бо Ґалдор і Ґлорезель, діти Гадора Златоглавого, одружилися з Гарет і Галдіром, дітьми Галміра, володаря галадінів. Тому сини Ґалдора, котрих усиновив їхній дядько Галдір, були у Бретілі, згідно з тогочасним звичаєм людей; і вони обидва рушили на битву з орками, навіть Гуор, якого не вдалося відрадити, хоча йому тільки-но виповнилося тринадцять літ. Але вони опинились у відрізаному від решти загоні, й орки переслідували їх аж до Броду Брітіах, де їх узяли б у полон чи повбивали б, якби не влада Улмо, все ще непорушна у водах Сіріону. Над рікою здійнялась імла і заховала хлопців од ворогів, і вони втекли через Брітіах до Дімбару, і блукали поміж пагорбів під прямовисними стінами Кріссаеґріму, аж доки збилися на манівці й не знали вже, ні куди йти, ні як повернутися. Там їх і помітив Торондор, і послав двох своїх орлів їм на поміч; і орли здійняли юнаків у небо і перенесли через Окружні Гори в таємничу долину Тумладен, до прихованого міста Ґондоліна, якого до тих пір не бачила жодна людина.

Там Король Турґон добре прийняв братів, коли довідався, з якого роду вони походять; бо до нього Сіріоном із моря долинали послання та сни від Улмо, Володаря Вод, який застерігав Короля про майбутнє горе та радив по-доброму ставитися до синів дому Гадора, сподіваючись на його допомогу у скруті. Гурін і Гуор гостювали в Королевому домі мало не рік; і кажуть, що за той час Гурін опанував багато чого з ельфійських премудрощів, а також дізнався дещо про радників і наміри Короля. Бо Турґон дуже вподобав синів Ґалдора і часто бесідував із ними, ба навіть хотів зоставити обох у Ґондоліні — з великої любові, а не просто згідно із законом, за яким кожен чужинець, чоловік чи ельф, відшукавши дорогу до таємничого королівства чи бодай раз поглянувши на місто, мусив залишатися тут, аж доки сам Король відчинить браму і таємничий народ виступить уперед.

Але Гурін і Гуор прагнули повернутися до власного народу, щоби ділити з ним війни та печалі, які судилися йому. І Гурін мовив до Турґона:

— Володарю, ми прості смертні, не рівня елдарам. Ті вичікують довголіття до призначеного дня, щоби зійтись у битві з ворогом; а от нам відведено менше часу, наші надія та сила швидко вичерпуються. Тим паче, що ми не відшукали дороги до Ґондоліна, та і, правду кажучи, не знаємо, де стоїть місто; нас, охоплених страхом і подивом, принесли сюди шляхами вітрів, іще й, змилосердившись, затулили нам очі.

Тоді Турґон задовольнив його прохання і мовив:

— Коли так, то вертайте додому тією самою дорогою, яка привела вас сюди, якщо на те згоден Торондор. Гірка ця розлука для мене, та небавом, якщо вести лік часу мірилом елдарів, ми матимемо нагоду зустрітися ще раз.

Зате Маеґліна, сина сестри Короля, теж впливового в Ґондоліні, від’їзд юнаків анітрохи не засмучував, позаяк хоч він і заздрив братам через Королівську прихильність до них, однак не любив людського поріддя; він-бо сказав Гурінові:

— Король виявляє велику ласку, значно більшу, ніж ти можеш собі уявити; і закон став менш суворим, аніж раніше; бо інакше ви не мали би вибору, крім як залишитися тут до кінця ваших днів.