Розділ «КВЕНТА СИЛЬМАРИЛІОН. Історія Сильмарилів»

Ґеліон був величною рікою; вона брала початок із двох джерел і мала попервах два рукави: Малий Ґеліон витікав од Пагорба Гімрінґ, а Великий Ґеліон витікав од Бескида Рерір. Від місця, де зливались обидва рукави, Ґеліон плив на південь упродовж сорока ліг, а тоді в нього впадали притоки; і ще до того, як сягнути моря, він був удвічі довший за Сіріон, але не такий широкий і повноводий, адже в Гітлумі та Дортоніоні, водами яких живився Сіріон, випадало більше дощу, ніж на сході. З Еред-Луіну збігали шість приток Ґеліону: Аскар (пізніша назва — Ратлоріель), Талос, Леґолін, Брілтор, Дуілвен і Адурант — бистрі та збурунені потоки, які стрімко спадали з гір; і між Аскаром на півночі й Адурантом на півдні, поміж Ґеліоном і Еред-Луіном лежала далека зелена країна Оссіріанд, Земля Семиріччя. І от у точці майже на середині течії потік Адурант розділявся, а тоді зливався знову; й острів, оточений його водами, називався Тол-Ґален, Зелений Острів. Там після повернення оселилися Берен і Лутіен.

В Оссіріанді під захистом річок жили Зелені ельфи; бо, за винятком Сіріону, Улмо любив Ґеліон понад решту вод західного світу. Ельфи Оссіріанду так добре знали ліс, що чужинець міг пройти з кінця в кінець їхньою землею, не побачивши жодного з них. Навесні й улітку вони вбирались у зелене, і пісні їхні долинали навіть до протилежного боку вод Ґеліону; тому нолдори нарекли ту країну Ліндон, край музики, а тамтешні гори — Еред-Ліндон, адже вони вперше побачили їх із Оссіріанду.

На схід від Дортоніону узграниччя Белеріанду були найбільш відкритими для атаки, і лише з півночі долину Геліону захищали невеликі пагорби. У тому краю, на Рубежі Маезроса й далі, мешкали сини Феанора з чисельним народом; їхні вершники частенько заїжджали на розлогу північну рівнину — широкий і безлюдний Лотлан на сході від Ард-ґалену — на випадок, якби Морґот надумав здійснити вилазку в напрямку Східного Белеріанду. Головна цитадель Маезроса була на Пагорбі Гімрінґ, Вічнохолодному; і був то бездеревий пагорб із пласкою верхівкою та широкими уступами, оточений меншими горбиками. Поміж Гімрінґом і Дортоніоном пролягав надзвичайно стрімкий із заходу Аґлонів Прохід, який слугував входом до Доріату; крізь нього з півночі завжди віяв сильний вітер. Але Келеґорм і Куруфін укріпили Аґлон, осівши там із великим військом, і володіли цілим Гімладом на півдні між Рікою Арос, що починалася на Дортоніоні, та її притокою Келон, що спускалася з Гімрінґу.

Територією між рукавами Ґеліону опікувався Маґлор, тут в одному місці пагорби всі разом западались, і саме тудою орки прокрались у Східний Белеріанд перед Третьою Битвою. Тому нолдори утримували на рівнинах у тому місці сильну кінноту; а народ Карантіра спорудив фортецю в горах на схід од Маґлорової Пустки. Там Бескид Рерір (а довкола нього і безліч менших пагорбів) виступав на захід із основної гряди Еред-Ліндону, а в куті, утворюваному Реріром і Еред-Ліндоном, лежало озеро, затінене горами з усіх сторін, окрім півдня. То було Озеро Гелеворн, глибоке і темне, біля якого мешкав Карантір; а значну територію поміж Ґеліоном і горами та поміж Реріром і Рікою Аскар нолдори називали Тарґеліон, що означає Землі по той бік Ґеліону, або Дор-Карантір — Земля Карантіра; саме там нолдори вперше зустріли гномів. Але до того Сірі ельфи називали Тарґеліон Талат-Руненом, Східною Долиною.

Тож сини Феанора на чолі з Маезросом володіли Східним Белеріандом, але їхній народ у той час жив головно на півночі тієї землі, а на південь заїздив, хіба щоби пополювати в зеленоліссі. Там оселились Амрод і Амрас, які, доки тривала Облога, рідко бували на півночі; туди також іноді добувалися, навіть іздалеку, інші ельфійські володарі, бо земля та була хоч і дика, зате надзвичайно прекрасна. Серед них найчастішим гостем був Фінрод Фелаґунд, адже він дуже любив мандрувати, й діставався аж до Оссіріанду, і здружився із Зеленими ельфами. Проте ніхто з нолдорів ніколи не перетинав Еред-Ліндону, гір, до яких сягали їхні володіння; тож до Белеріанду надходило мало новин про те, що діялось у східних краях.

Розділ XV. Про нолдорів Белеріанду

Уже мовлено про те, як Турґон із Неврасту під проводом Улмо знайшов приховану долину Тумладен; вона (як стало відомо пізніше) лежала на схід од верхніх вод Сіріону в оточенні гір, високих та стрімких, і жодна жива істота, крім орлів Торондора, не бувала там. Проте у глибині попід горами пролягав у темряві світу шлях, прокладений водами, які витікали звідтіль, аби злитися з потоками Сіріону. Його і знайшов Турґон, і дістався цим шляхом до зеленої рівнини в середгір’ї, і побачив, що стояв там острів-пагорб із твердого гладенького каменю; в давнину-бо долина ця була велетенським озером. Тоді Турґон збагнув, що знайшов бажане місце, і постановив спорудити тут — на згадку про Тіріон на Туні — прекрасне місто; проте він повернувся до Неврасту і жив там спокійно, хоча насправді тільки й міркував, як би то втілити задумане.

Одначе після Даґор-Аґларебу хвилювання, що його Улмо вселив у Турґонове серце, знову повернулось, і він прикликав багато найвитриваліших і найвправніших ельфів, і повів їх крадькома до прихованої долини, і там вони почали будувати місто, яке вимислив Турґон. Довкола ж повиставляли сторожу, щоби ніхто ззовні не помітив їхньої роботи, і влада Улмо, що струменіла в Сіріоні, оберігала їх. Але Турґон і надалі мешкав головно в Неврасті, аж доки нарешті, по п’ятдесяти і двох роках таємних трудів, місто було збудоване повністю. Кажуть, що за Турґоновою настановою зватися воно мало Ондолінде, мовою ельфів Валінору — Скеля Музичної Води, позаяк на пагорбі струменіли водограї. Проте синдарською мовою та назва звучала інакше — Ґондолін, Прихована Твердиня. Тоді Турґон приготувався виступити з Неврасту й покинути пагорби Віньямару поруч із морем; і перед ним іще раз постав Улмо і говорив до нього. Він сказав:

— Отепер ти, Турґоне, нарешті підеш у Ґондолін; і влада моя утвердиться в Долині Сіріону, в усіх водах його й ніхто не помітить твого відходу, і жоден не знайде там прихованого входу без твоєї на те волі. Ґондолін найдовше з усіх королівств елдаліе протистоятиме Мелкорові. Та не надто захоплюйся творіннями рук твоїх і замірами серця; і пам’ятай, що справжню надію нолдорів схоронено на Заході, й прибуде вона з Моря.

Улмо застеріг Турґона, що й на нього поширюється Присуд Мандоса, який Володар Вод не здатен скасувати.

— Може трапитися так, — мовив він, — що прокляття нолдорів наздожене тебе перед смертю й у стінах твоїх також пробудиться зрада. Тоді їм загрожуватиме вогонь. Однак, воістину, якщо та небезпека підступить надто близько, то зі самого Неврасту прийдуть до тебе, щоби застерегти, і з тим посланцем поміж руїн і вогню для ельфів і для людей народиться надія. Тож залиш у цім домі обладунки та меч, аби у прийдешні роки той посланець міг знайти їх, і за ними ти впізнаєш його безпомильно.

Володар Вод сповістив Турґонові, які саме та якого розміру мають бути шолом, кольчуга і меч, що їх треба залишити.

Потому Улмо повернувся до моря, а Турґон вислав уперед увесь свій народ — заледве не третину нолдорів із числа послідовників Фінґолфіна та ще більше воїнство синдарів; і пішли вони вдалеч, загін за загоном, потайки, під покровом Еред-Ветріну, і непоміченими дісталися до Ґондоліна, й ніхто не відав, куди вони зникли. Останнім знявся з місця Турґон, і разом з родиною та челяддю нишком подолав пагорби, і проминув гірські брами, і ті замкнулися за ним.

Звідтоді впродовж багатьох років ніхто не вступав у те місто, крім Гуріна та Гуора; і воїнство Турґона не виходило за його межі аж до Року Голосіння, три сотні та п’ятдесят літ і ще більше. Проте по той бік гірського кола народ Турґона розрісся і процвітав, ельфи, докладаючи вміння, ненастанно трудилися, так що Ґондолін на Амон-Ґвареті став воістину прекрасним, далебі гідним зрівнятися з ельфійським заморським Тіріоном. Високі та білі були його стіни, сходи — гладенькі, а Вежа Короля — гінка та міцна. Сяйливі водограї бриніли там, а у дворах Турґона стояли скульптури Дерев давнини, які з ельфійською майстерністю виготовив сам Турґон; і Дерево, яке він зробив із золота, називалося Ґлінґал, а Дерево, чиї квіти він зробив зі срібла, — Белтіл. Однак прекраснішою за всі дивовижі Ґондоліна була Ідріль, Турґонова донька, котру величали Келебріндаль, Срібностопа, чиє волосся було, як золото Лауреліни до приходу Мелкора. Так Турґон і жив довгі роки у блаженстві; а спорожнілий Невраст залишався безживним аж до зруйнування Белеріанду.

І от, доки потай будували місто Ґондолін, Фінрод Фелаґунд працював у глибинних просторах Нарґотронда, а сестра його Ґаладріель, як уже мовлено, мешкала в Тінґоловому володінні в Доріаті. Іноді Меліан і Ґаладріель розмовляли між собою про Валінор і про давнє блаженство; але про темну годину смерті Дерев Ґаладріель не вповідала, щоразу змовкаючи. Та якось Меліан промовила:

— На тобі та на твоєму роді лежить якесь горе. Це я бачу в тобі, проте все решта від мене приховано; бо ні у видіннях, ні в думках я не можу побачити нічого, що діялося чи діється на Заході: тінь лежить на цілому Амані й сягає далеко за море. Розкажи ж мені більше!

— Горе те — в минулому, — відказала Ґаладріель, — і я хочу тішитися тим, що мені тут уділено, не тривожачи спогаду. Досить із нас і горя, яке гряде, хоча нині ясніє надія.

Тоді Меліан зазирнула їй у вічі та сказала:

— Я не вірю, що нолдори прийшли сюди посланцями валарів, як казали попервах, — ні, хоч і прибули у скрушну мить. Вони ніколи не розповідають про валарів, і їхні верховні володарі не принесли вістей Тінґолові ні від Манве, ні від Улмо, ні навіть від Олве, Королевого брата, і його власного народу, що подався за море. За що, Ґаладріель, нолдорів, верховний народ, прогнали з Аману, мовби вигнанців? Яке-бо зло лежить на синах Феанора, що вони такі зверхні та люті? Чи ж я не близька до правди?

— Близька, — мовила Ґаладріель, — тільки нас не прогнали, а ми пішли з власної волі, всупереч волі валарів. Подолавши значну небезпеку та зневаживши валарів, ми прийшли ось по що: помститися Морґотові й повернути те, що він украв.