Розділ «КВЕНТА СИЛЬМАРИЛІОН. Історія Сильмарилів»

Та Мандос промовив:

— Але залишиться злом. Невдовзі Феанор прийде до мене.

Коли ж валари нарешті дізналися, що нолдори дійсно покинули Аман і вирушили назад у Середзем’я, вони підвелись і почали втілювати те, про що радилися подумки, щоби подолати наслідки бід, яких завдав Мелкор. Тоді Манве наказав Яванні й Ніенні застосувати сили зрощення та зцілення; і вони зібралися на силах, спрямувавши їх на Дерева. Та сльози Ніенни не змогли вилікувати смертельних ран; і довго співала серед тіней самотня Яванна. І вже коли зникла надія і захлинулася її пісня, на безлистій гілці Телперіона розпустилася єдина велична срібляста квітка, а на Лауреліні — єдиний золотий плід.

Яванна зірвала їх, і тоді Дерева загинули, а їхні безживні стовбури й понині стоять у Валінорі як нагадування про втрачену радість. Квітку ж і плід Яванна віддала Ауле, а Манве освятив їх, і Ауле та його народ створили для них лоді, аби ті вмістили і зберегли їхнє сяйво, — так сказано в Нарсиліоні — «Пісні про Сонце та Місяць». Ті лоді валари передали Варді, щоби вона зробила з них небесні світила, яскравіші навіть за прадавні зорі, та щоби були вони найближчі до Арди; і валіе дала їм силу перетинати нижні сфери Ілмену та скерувала плинути визначеним курсом над поясом Землі з Заходу на Схід і повертатися знову.

Отак учинили валари, в сутінках воскрешаючи в пам’яті темряву земель Арди; і постановили освітити Середзем’я, щоби світло стало завадою для підступів Мелкора. Вони-бо не забули про аварів, котрі залишилися побіля вод пробудження, і не припинили дбати про вигнанців-нолдорів; а ще Манве знав, що наближається час приходу людей. Адже сказано: воістину, як валари виступили на війну з Мелкором заради квендів, так цього разу вони проявили терпіння заради гілдорів, Наступників, молодших Дітей Ілуватара. Позаяк рани, завдані Середзем’ю під час наступу на Утумно, були неймовірно тяжкі, то валари боялися, що чергова війна заподіє йому ще більше лиха; особливо з огляду на те, що гілдори — смертні й слабше, ніж квенди, опираються страху та бентезі. Крім того, Манве не відав, де з’являться люди: на півночі, на півдні чи на сході. Тому валари і створили світло, щоби зміцнити край, де судилося мешкати людям.

Ісілом Сяйливим ваньяри віддавна нарекли Місяць, квітку валінорського Телперіона; Сонце ж, плід Лауреліни, вони назвали Анаром Огненнозлотим. А от нолдори іменували їх так: Рана Мінливий і Васа Вогненне Серце, що пробуджує та знищує; бо Сонце з’явилося на знак пробудження людей і занепаду ельфів, а от Місяць плекає їхні спогади.

Маярську діву, котру валари приставили вести лодь Сонця, було звати Аріен, а ймення того, хто кермував островом Місяця, — Тіліон. У дні Дерев Аріен доглядала золоті квіти в садах Вани і поливала їх сяйливою росою Лауреліни; а Тіліон був мисливцем із загону Ороме і мав срібний лук. Він дуже любив срібло і коли йшов на спочинок, покидаючи ліси Ороме, то прямував до Лоріена і лежав, замріяний, біля ставів Есте, в мерехтливих променях Телперіона; тож він благав, аби йому дозволили довіку опікуватись останньою Срібною Квіткою. Діва Аріен переважала його могутністю, а обрали її тому, що вона не боялася жаріні Лауреліни та не відчувала її згубного впливу, бо й сама була вогненним духом, якого Мелкор не зумів ані обдурити, ні навернути до себе на службу. Аріен мала такі сяйливі очі, що навіть елдари не могли в них зазирнути, а покидаючи Валінор, вона скинула із себе тамтешню подобу й одежу, в яку вбиралася, як і валари, і постала у вигляді нагого вогню, жахливого та сліпуче-яскравого.

Ісіл сотворили й підготували першим, і він першим піднявся в зоряне царство і був старшим із двох нових світил, подібно як Телперіон був старшим із Дерев. Тоді на якийсь час у світі з’явилося місячне світло, багато створінь заворушилось і пробудилося від довгого сну, що його навіяла Яванна. Слуги Морґота були приголомшені, а от ельфи Зовнішніх Земель радісно дивились угору; й у ту мить, коли понад темрявою на заході зійшов Місяць, Фінґолфін повелів сурмити у срібні сурми й виступив у похід до Середзем’я, і довгі та густі тіні його лицарів слалися попереду.

Тіліон сім разів перетнув небеса і саме був на далекому сході, коли підготували лодь Аріен. І зійшов пишносяйний Анар, і перші проблиски Сонця широкополою загравою лягли на шпилі Пелорів: спалахнули хмари над Середзем’ям, і стало чути гомін багатьох водоспадів. Тоді воістину Морґот злякався, і спустився в найглибші безодні Анґбанда, і відкликав своїх поплічників, і огорнув свої землі непроглядними випарами й темною хмарою, щоби заховатися від сяяння Денного Світила.

І от Варда запропонувала, щоб обидві лоді мандрували Ілменом, але були завжди поодаль, а не разом; аби кожна відпливала із Валінору на схід і поверталася, причому перша вирушала би із заходу тоді, коли друга рушить зі сходу. Так почався відлік перших нових днів, і, як і раніше — в часи Дерев, — його вели за змішанням світла, коли Аріен і Тіліон по черзі пропливали над серединою Землі. Проте Тіліон виявився примхливим і рухався з мінливою швидкістю, не дотримуючись призначеного шляху; він прагнув наблизитися до Аріен, бо його вабила її сліпуча яскравість, однак пломінь Анара обпалив його й острів Місяця затьмарився.

Відтак через непостійність Тіліона чи радше прислухавшись до благань Лоріена й Есте, котрі твердили, що із Землі зникли сон і спокій та сховалися зорі, Варда змінила своє рішення і призначила пору, коли світ знову поринатиме у присмерк та напівтінь. Тому Анар певний час спочивав у Валінорі, залігши у прохолодних глибинах Зовнішнього Моря; і Повечір’я — пора зниження та спочинку Сонця — стало годиною найяснішого світла й радості в Амані. Та небавом слуги Улмо спустили Сонце на дно і поспіхом протягли його під Землею, так що воно, невидиме, дісталося сходу і там зійшло знову на небеса, щоби ніч не була задовгою та щоби під Місяцем не розплодилося зло. Проте води Зовнішнього Моря, в яких пробував Анар, стали гарячими і світилися різнобарвними вогнями, тож у Валінорі ще деякий час після відплиття Аріен було світло. Утім, доки вона мандрувала під Землею, наближаючись до сходу, відблиск погас, і Валінор потьмянів, і валари гірко оплакували смерть Лауреліни. На світанку тіні від Захисних Гір важко лягли на Благословенний Край.

Варда наказала Місяцю мандрувати так само: пролинувши під Землею, підноситися на сході, та лише після того, як Сонце зійде з небес. Однак Тіліон рухався нерівним темпом, як рухається і понині, його невпинно тягло до Аріен, і так буде завжди; тож частенько їх обох можна побачити над Землею, а іноді траплятиметься й так, що вони сходитимуться так близько, що його тінь урізатиме її сяяння і посеред дня западатиме темрява.

Тому звідтоді й аж до Зміни Світу валари вели лік днів за приходом і відходом Анара. Тіліон-бо рідко затримувався у Валінорі, а найчастіше хутко проминав західні землі — Аватар, чи Араман, чи Валінор — і пірнав у провалля по той бік Зовнішнього Моря, продовжуючи свій самотній шлях поміж гротами й печерами при основі Арди. Довго він блукав там і пізно повертався.

А ще після Довгої Ночі світло у Валінорі палало сильніше та прекрасніше, ніж у Середзем’ї; там-бо спочивало Сонце, й небесні світила в тих краях схилялися ближче до Землі. Та ні Сонце, ні Місяць не могли замінити прадавнього світла, що його породжували Дерева до того, як їх споганила отрута Унґоліанти. Оте світло живе нині лише в Сильмарилах.

Морґот ненавидів нові світила й певний час був дуже збентежений цим несподіваним ударом валарів. Тоді він напав на Тіліона, наславши на нього духів мороку, і попід стежками зірок в Ілмені зчинилася боротьба; проте Тіліон переміг. Аріен Морґот боявся дужче, та не насмілювався наблизитися до неї, позаяк йому бракувало сили; бо, оздоблюючись і помножуючи довкола себе лихо, чинячи підступи та плодячи небезпечних створінь, він передавав їм свою силу, а через те слабшав і ставав дедалі міцніше прив’язаним до землі, не бажаючи покидати темних укріплень. Під покровом тіней ховався він та його поплічники од Аріен, чийого погляду вони не могли довго витримувати; і землі поблизу його фортеці заволокли кіптява та велетенські хмари.

Але напад на Тіліона зародив у валарах сумнів: вони боялися нових підступів і хитрощів, які Морґот міг планувати супроти них. Незважаючи на те, що вони не хотіли воювати з ним у Середзем’ї, Сили не подарували йому знищення Алмарену; і постановили, що не допустять, аби щось подібне спіткало Валінор. Тому в той час вони наново укріпили свою землю і прямовисно піднесли гірські стіни Пелорів аж до небачених висот на сході, півночі та півдні. Зовнішні схили гір були темні та гладенькі, без жодної опори чи виступу, вони зривались у глибоченні прірви з твердими, як скло, поверхнями, та здіймалися шпилями, увінчаними білою кригою. На них вартувала недремна сторожа, а перетнути їх можна було хіба через Калакір’ю: того проходу валари не загородили, бо ж були ще й вірні елдари, і на зеленому пагорбі в місті Тіріоні у глибокій гірській розколині Фінарфін усе ще правив нолдорами, котрі вирішили зостатися. Та й увесь ельфійський народ, навіть ваньяри та їхній володар Інґве, мусіли час од часу вдихати зовнішнє повітря й вітер, який прилітає з-за моря, з тих країв, де вони народились; і валари не могли цілком відмежувати теларів од решти ельфів. Тому і спорудили в Калакір’ї міцні цитаделі та приставили численних вартових, а при виході на рівнини Валмару отаборилося чимале військо, так що ні птиця, ні звір, ані ельф, ані людина, ні жодне інше створіння, котре мешкало в Середзем’ї, не могло пробратися через ту заставу.

А ще о тій порі, яку в піснях названо Нуртале Валінорева — Втаємничення Валінору — було створено Зачаровані Острови, а моря довкола них заполонили тіні та сум’яття. Ті острови, наче вориння тенет, були розташовані в Тінистих Морях із півночі на південь перед Тол-Ерессеа, Самотнім Островом, якщо пливти на захід. Жодне судно не могло пролинути між ними, бо там небезпечні хвилі раз у раз зі стогоном напливали на огорнуті імлою скелі. Сутінки наганяли на моряків непоборну втому та відразу до моря; а ті, хто ступав-таки на острови, потрапляли в пастку і засинали аж до Зміни Світу. Сталося так, як Мандос і передрікав нолдорам в Арамані: Благословенний Край закрили від них, і жодному гінцеві, котрі згодом пливли на Захід, не вдалося потрапити до Валінору, крім одного — наймогутнішого мореплавця, уславленого в піснях.

Розділ ХІІ. Про людей

Отож, валари пробували у спокої по той бік гір; давши Середзем’ю світло, вони надовго полишили його без догляду, і володарюванню Морґота кидали виклик хіба що відважні нолдори. Найбільше про вигнанців думав Улмо, до якого всі води зносили новини про Землю.

Звідтоді й надалі літочислення велося за Роками Сонця. Вони коротші та швидкоплинніші, ніж довгі Роки Дерев у Валінорі. На ту пору повітря Середзем’я пройнялося диханням росту і смертності, зміна та старіння всіх створінь украй прискорилися; під час Другої Весни Арди на грунті й у водах кишіло життя, елдарів побільшало, й у промінні нового Сонця Белеріанд став зеленим і прекрасним.