Розділ «КВЕНТА СИЛЬМАРИЛІОН. Історія Сильмарилів»

А Турґон, пам’ятаючи про місто на пагорбі — Тіріон Прекрасний — із вежею та деревом, не знайшов того, чого прагнув, і повернувся до Неврасту, і сидів мирно у Віньямарі поблизу морських берегів. І наступного року сам Улмо явився йому і наказав іще раз вийти одинцем у Долину Сіріону; і Турґон вийшов, і під проводом Улмо знайшов приховану долину Тумладен в Окружних Горах, посеред якої стояв камінний пагорб. Про це наразі він не повів нікому, тільки знову повернувся до Неврасту і там на таємних нарадах почав розробляти план міста на кшталт Тіріона на Туні, до якого в час вигнання линуло його серце.

І от Морґот, повіривши доносу своїх шпигунів про те, що володарі нолдорів начебто мандрували поза межами їхніх твердинь, не задумуючись про війну, вирішив випробувати силу та пильність ворогів. І ще раз майже без попередження здвигнулася його міць, і зненацька на півночі зчинилися землетруси, і з тріщин у землі вирвався вогонь, і Залізні Гори вивергнули полум’я; й орки помчали навпростець через рівнину Ард-ґален. Звідти вони спустилися Сіріоновим Проходом на заході, а на сході прорвались у землю Маґлора крізь проміжок між пагорбами Маезроса та брилами Синіх Гір. Але Фінґолфін і Маезрос не спали, й, доки інші виловлювали розрізнені орківські зграї, які блукали Белеріандом, чинячи зло, вони виступили проти головного війська з обох боків — так, як воно й наступало на Дортоніон; і поплічників Морґота було розгромлено, й ельфи, переслідуючи їх на теренах Ард-ґалену, остаточно знищили їх, вибивши всіх до ноги неподалік од брам Анґбанда. То була третя велична битва у Війнах за Белеріанд, і нарекли її Даґор-Аґлареб, Славетна Битва.

Ельфи перемогли, але й одержали пересторогу; і принци зважили на неї, а відтак приблизили заставу, посилили та довели до ладу сторожу, розпочавши Облогу Анґбанда, яка тривала майже чотири сотні літ Сонця. Довго-довго після Даґор-Аґларебу жоден слуга Морґота не ризикував висуватися з-за брам, адже всі вони боялися нолдорських вельмож; і Фінґолфін вихвалявся, що Морґотові ніколи вже не вдасться прорвати заставу елдарів чи заскочити їх зненацька, хіба би зрадив хтось зі своїх. А все ж нолдори не могли ні захопити Анґбанда, ні повернути собі Сильмарили; й у пору Облоги війна ніколи не припинялася цілком, бо Морґот щоразу вигадував нові підступи й час од часу випробовував своїх ворогів. Та і твердиню Морґота ніколи не вдавалось оточити цілком: Залізні Гори, з чиїх величних покручених стін вихоплювалися шпилі Танґородріму, захищали її обабіч і, вкриті снігом та кригою, були непрохідними для нолдорів. Отож із тилу та з півночі Морґот не мав недругів, і тими шляхами його шпигуни інколи виходили з фортеці й манівцями добиралися до Белеріанду. Бажаючи понад усе посіяти страх і розбрат у лавах елдарів, він наказував оркам ловити живцем кожного ельфа, котрого їм удасться спіткати, і зв’язаного доправляти до Анґбанда; і декотрих полонених він так залякував своїм жахливим поглядом, що вони і без ланцюгів приковувалися до нього страхом та, хоч би де були, завжди виконували його волю. Таким робом Морґот дізнався чимало про все, що трапилося після повстання Феанора, й він утішився, побачивши в цьому зерно багатьох незгод поміж його недругами.

Коли збігло близько ста років од Даґор-Аґларебу, Морґот спробував захопити зненацька Фінґолфіна (бо знав про недремність Маезроса); і вирядив армію на білу північ, і вояки повернули на захід, а потому знову на південь, і спустилися до узбереж Затоки Дренґіст тим самим шляхом, яким ішов од Здибленої Криги Фінґолфін. Так вони мали із заходу вступити у володіння Гітлуму; та поплічників Морґота вчасно вистежили, й Фінґолфін напав на них поміж пагорбів у верхів’ї Затоки, й відтіснив більшість орків до моря. Тієї битви не вважають великою, бо військо орків було не вельми численне й у ній брала участь лише частина народу Гітлуму. Та відтоді на довгі роки запанував мир, і з Анґбанду не було відкритих нападів, адже Морґот збагнув, що орки — не рівня нолдорам; і він дошукувався відповіді, як би зарадити цьому, у своєму серці.

А ще через сотню літ Ґлаурунґ, найперший із урулоків — вогненних драконів Півночі — з’явився поночі з-за брам Ангґбанда. Він був іще юний і ледве чи досяг половини свого зросту, бо життя драконів довге та повільне, проте нажахані ельфи, забачивши його, кинулись утікати до Еред-Ветріну та Дортоніону; а дракон сплюндрував поля Ард-ґалену. Тоді Фінґон, гітлумський принц, виїхав супроти нього з лучниками й оточив його кільцем вершників на бистроногих конях; і Ґлаурунґ, іще не цілком покрившись зрілою бронею, не витримав уколів їхніх стріл, і втік до Анґбанда, і не показувався звідти ще багато років. Фінґон же заслужив палку хвалу, і нолдори звеселились; і мало хто завбачав, що означає поява цієї нової істоти і чим вона загрожує. А Морґот був незадоволений, що Ґлаурунґ надто рано викрив себе; і після його поразки настала пора Довгого Миру, яка тривала майже двісті років. Упродовж того часу сутички відбувалися хіба на узграниччі, а цілий Белеріанд процвітав і багатів. Під захистом північних армій нолдори будували оселі та вежі, виготовляли прегарні речі, складали вірші, оповіді й писали книги знань. У багатьох частинах землі нолдори та синдари злились у єдиний народ і розмовляли однією мовою; та певна відмінність таки збереглася між ними. Нолдори були сильніші духом і тілом, вони були могутніші воїни та володіли більшими знаннями, будували з каменю і любили схили пагорбів та відкриті рівнини. А синдари мали прекрасні голоси, були вправніші в музиці — тільки Маґлор, син Феанора, міг зрівнятися з ними, — любили ліси та річкові береги; чимало Сірих ельфів у ту пору все ще блукали з краю в край Белеріанду, не маючи постійного житла, і співали мандруючи.

Розділ XIV. Про Белеріанд і його землі

У цьому розділі піде мова про те, як було облаштовано землі на півночі західних областей Середзем’я, куди у прадавні дні прибули нолдори; а також про те, як ватажки елдарів правили своїми землями й утримували заставу проти Морґота після Даґор-Аґларебу, третьої битви у Війнах за Белеріанд.

На півночі світу в давні віки Мелкор нагромадив Еред-Енґрін, Залізні Гори, щоби вони захищали його цитадель — Утумно; і стояли ті гори на кордонах із краями вічної мерзлоти, вигинаючись гігантським покручем зі сходу на захід. Поза стінами Еред-Енґріну на заході, де вони знову завертали на північ, Мелкор збудував іншу фортецю, як мала слугувати заслоною від можливого нападу з Валінору; а коли він, як уже розповідалося, повернувся до Середзем’я, то вибрав собі за помешкання неосяжні темниці Анґбанда, Залізного Пекла, бо під час Війни Сил валари, прагнучи якомога швидше здолати його у твердині Утумно, не повністю знищили Анґбанд і не обшукали всіх його глибинних закутків. Отож, Морґот прокопав попід Еред-Енґріном великий тунель, який виходив назовні південніше від гір; там він поставив могутню браму. А понад і поза брамою, біля самісіньких гір, він нагромадив моторошні вежі Танґородріму, зроблені з попелу й окалини його підземних горнів і з рештків гірської породи, що залишилися після прокладання тунелів. Вежі були чорні, безживні та неймовірно високі; з їхніх вершин здіймався дим, темний і огидний на тлі північного неба. Бруд і спустошення ширилися від брам Анґбанда на багато миль у бік просторої рівнини Ард-ґален; але з появою Сонця там зійшла густа трава, і, доки тривала облога Анґбанда і брами його було замкнено, зелень проросла навіть серед яруг і розколотих каменів перед самими дверима пекла.

На захід од Танґородріму лежала Гісіломе — Земля Імли — так її назвали власною мовою нолдори: через хмари, які Морґот послав туди в час їхнього першого отаборення; а мовою синдарів, котрі мешкали в тих краях, вона звалася Гітлум. Доки тривала Облога Анґбанда, то був прегарний край, хоча повітря там було прохолодне, а зима — морозна. На заході він упирався в Еред-Ломін, Гори Відлуння, які шерегами стали поблизу моря; на сході ж і на півдні його оточувала велетенська крива Еред-Ветріну, Тінистих Гір, що виходила до Ард-ґалену та в Долину Сіріону.

Фінґолфін і син його Фінґон правили Гітлумом, а більша частина Фінґолфінового народу мешкала в Мітрімі довкола берегів великого озера; Фінґонові ж відійшов Дор-ломін, що лежав на захід од Гір Мітріму. Та їхньою основною фортецею була Ейтель-Сіріон на сході Еред-Ветріну, звідки вони стежили за Ард-ґаленом; і ельфійська кіннота доїжджала тією рівниною аж до тіні Танґородріму, бо ельфи швидко розвели коней, а трава Ард-ґалену була густа і зелена. На тих перших конях багато володарів приїхали з самого Валінору, і Маезрос подарував їх Фінґолфінові як відшкодування за втрати, бо тварин перевезли до Лосґару на кораблі.

На захід од Дор-ломіну, по той бік Гір Відлуння, які тягнулись углиб країни на південь від Затоки Дренґіст, лежав Невраст. Ця назва синдарською мовою означає Поближній Берег. Попервах так іменували всі прибережні землі на південь від Затоки, та згодом назва закріпилася тільки за берегом, розташованим поміж Дренґістом і Бескидом Терас. Там упродовж багатьох років було володіння Турґона Мудрого, сина Фінґолфіна, оточене морем, Еред-Ломіном і пагорбами, в які на заході переходили скелі Еред-Ветріну та які тяглися від Івріну до Бескиду Терас, що стояв на мисі. Дехто вважав, ніби Невраст годиться долучати радше до Белеріанду, ніж до Гітлуму, бо клімат там був м’який, землю зволожували насичені водяною парою вітри з моря і була вона захищена від холодних північних вітрів, які віяли над Гітлумом. То була улоговина, обступлена горами та високими прибережними скелями, за якими відкривалася рівнина, де не текло жодної ріки; посеред Неврасту лежало велике озеро з непевними берегами, оточене болотами. Лінаевен називалося те озеро, тому що біля нього мешкало безліч птахів, тих, які люблять гінкі очерети й мілкі ставочки. Коли прийшли нолдори, багато Сірих ельфів жило в Неврасті неподалік од узбережжя, особливо довкола Бескиду Терас на південному заході; адже до того місця в давні дні мали звичку припливати Улмо й Оссе. Цілий той народ обрав Турґона своїм володарем, і там уперше відбулося злиття нолдорів та синдарів; і довго мешкав Турґон у чертогах, які він нарік Віньямаром, під Бескидом Терас коло моря.

На південь од Ард-ґалену велике узгір’я, зване Дортоніоном, простяглося на шістдесят ліг із заходу на схід; тут росли густі соснові бори, особливо на північному та західному укосах. Починаючись на рівнині пологими схилами, воно здіймалось і перетворювалося на відкриту для вітрів височину, де біля підніжжя голих скелястих вершин, чиї маківки піднімалися вище, ніж шпилі Еред-Ветріну, лежало чимало невеликих гірських озерець; а на півдні, з боку Доріату, узгір’я зненацька обривалося жахливими проваллями. З північних схилів Дортоніону Анґрод і Аеґнор, сини Фінарфіна, васали свого брата Фінрода — володаря Нарґотронда, могли бачити поля Ард-ґалену; народ їхній був малочисельним, бо земля та давала скупі врожаї, але велике нагір’я позаду вважали твердинею, яку Морґотові не вдалося би здолати легко.

Поміж Дортоніоном і Тінистими Горами була вузька долина, прямовисні стіни якої поросли соснами; сама ж долина зеленіла, бо через неї текла Ріка Сіріон, несучи бистрі води до Белеріанду. Сіріоновим Проходом володів Фінрод, і на острові Тол-Сіріон посеред ріки він спорудив могутню сторожову вежу — Мінас-Тіріт; але після побудови Нарґотронда передав ту фортецю під нагляд братові своєму Ородрету.

Так-от, велична і прекрасна місцевість, звана Белеріандом, лежала обабіч могутньої, уславленої в піснях ріки Сіріон, що брала початок при Ейтель-Сіріоні, огинала край Ард-ґалену, перш ніж пірнути у прохід, і ставала все повноводнішою, живлячись од гірських струмків. Звідти вона долала сто тридцять ліг на південь, збираючи води чималої кількості приток, а потому шумливим потоком виливалася багатьма розташованими в піщаній дельті гирлами у Баларську Затоку. Праворуч, у Західному Белеріанді, з півночі на південь за течією Сіріону розкинувся між Сіріоном і Тейґліном Бретілський Ліс, а далі, між Тейґліном і Нароґом, — володіння Нарґотронда. Ріка Нароґ брала початок у водоспадах Івріну, в південній частині Дор-ломіну, і, пропливши якихось вісімдесят ліг, впадала в Сіріон у Нан-татрені, Вербовій Землі. На південь від Нан-татрену простяглися всипані розмаїтими квітами луки, де майже ніхто не жив, а віддалік, довкола гирла Сіріону, лежали болота й острівці очеретів, а ще піски дельти, де мешкали хіба що морські птахи.

Проте володіння Нарґотронда поширювалося також на захід од Нароґа до Ріки Неннінґ, яка досягала моря в Еґларесті; й Фінрод став верховним володарем усіх белеріандських ельфів, котрі жили між Сіріоном і морем, окрім ельфів Фаласу. Там мешкали ті синдари, котрі досі любили човни, й Кірдан Кораблебудівник був їхнім володарем; Фінрод і Кірдан були друзями та союзниками, і з допомогою нолдорів гавані Брітомбар та Еґларест було відбудовано заново. За їхніми величними стінами виросли прекрасні міста і порти з камінними причалами та пірсами. На мисі західніше від Еґлареста Фінрод звів вежу Барад-Німрас, аби стежити за західним морем, хоча, як виявилося, це було зайвим: Морґот жодного разу не намагався будувати кораблі чи вести війну з моря. Усі його поплічники уникали води, й тільки жорстка необхідність могла примусити їх наблизитися до моря. З допомогою ельфів із Гаваней декотрі нарґотрондці збудували нові човни, і випливли в море, і дослідили великий острів Балар, думаючи влаштувати там останній прихисток на випадок лиха; та їм не судилося коли-небудь жити там.

Отож, виявилося, що Фінрод володів найбільшою територією, хоча був наймолодшим серед нолдорських вельмож: Фінґолфіна, Фінґона та Маезроса. Проте верховним володарем усіх нолдорів вважався Фінґолфін, а з ним і Фінґон, незважаючи на те, що вони володарювали в невеличкій північній землі Гітлум; однак їхній народ був найвитриваліший і найвідважніший, його найбільше боялися орки та найдужче ненавидів Морґот.

По ліву руку від Сіріону лежав Східний Белеріанд; у найширшому місці протяжність його сягала ста ліг від Сіріону до Ґеліону на кордонах із Оссіріандом. Попервах між Сіріоном і Міндебом під шпилями Кріссаеґріму простягалася пустка Дімбару, пристанище орлів. Поміж Міндебом і верхніми водами Есґалдуіну лежала нічийна земля Нан-Дунґортеб; і край той був у полоні страху, бо з одного його боку сила Меліан заступала північне узграниччя Доріату, а з іншого з висоти Дортоніону стрімкими урвищами зривались Еред-Ґорґорот, Гори Жаху. Туди, як уже мовлено раніше, втекла від батогів балроґів Унґоліанта і мешкала там деякий час, заліплюючи ущелини своїм смертоносним мороком, отож, навіть після того, як вона зникла, в закутках тієї місцини скрадалися її гидкі виплоді, плетучи свої лихі сіті. Нечисленні водні потоки, які стікали з Еред-Ґорґороту, було забруднено, вони стали небезпечними для пиття, бо серця тих, хто куштував тієї води, сповнювалися тінями шаленства й відчаю. Усі живі істоти уникали тієї землі, а нолдори проходили через Нан-Дунґортеб лише в разі крайньої необхідності, та й то стежками, якнайближчими до кордонів Доріату і якнайдальшими від пагорбів, що їх населяли страховиська. Путь ту було прокладено ще в давнину, в час перед поверненням Морґота до Середзем’я; і той, хто мандрував цією дорогою, виходив східніше від Есґалдуіну, де у дні Облоги все ще стояв камінний міст Іант-Іаур. Потім проходив Дор-Діненом, Мовчазною Землею, і, перетнувши Ароссіах (це означає Броди Аросу), досягав північних кордонів Белеріанду, де мешкали сини Феанора.

Південніше лежали заповідні ліси Доріату, пристановище Тінґола, Таємничого Короля, в чиї володіння можна було потрапити лише з його волі. Північну — меншу — частину його володінь, Ліс Нелдорет, зі сходу та півдня обмежувала темна ріка Есґалдуін, яка в центрі краю завертала на захід; а поміж Аросом і Есґалдуіном росли густі й пишні ліси Регіону. На південному березі Есґалдуіну, де ріка повертала у бік Сіріону, були Печери Менеґрота; цілий Доріат лежав на схід од Сіріону, крім вузької околиці — лісистої місцини між злиттям Тейґліну та Сіріону й Сутінковими Озерами. Народ Доріату називав цей ліс Ніврім, Західне Узграниччя; там росли велетенські дуби, і його також оточував Пояс Меліан, так що певна частина Сіріону, який вона любила з пошани до Улмо, була цілковито під владою Тінґола.

На південному заході від Доріату, де Арос впадав у Сіріон, по обох берегах ріки простягалися великі стави та болота, які розбивала його течія та розпорошувала багатьма каналами. Край той називався Аелін-уіал, Сутінкові Озера, позаяк його огортала імла, а над ним нависали доріатські чари. Північна частина Белеріанду до цієї точки опускалась, а далі певний час ішла рівнинно, і потік Сіріону сповільнювався. Та південніше від Аелін-уіалу ландшафт несподівано й різко знижувався; нижні луки Сіріону були цим різким зниженням відділені від верхніх, і хто дивився з півдня на північ, бачив той переділ у вигляді нескінченного ланцюга пагорбів, які збігали від Еґларесту поза Нароґом на заході до Амон-Еребу на сході, де віддалік видніла ріка Ґеліон. Нароґ проривався крізь ці пагорби глибокою вузькою ущелиною, перетікав через пороги, та не мав водоспаду, а на його західному березі здіймалися величні вкриті лісом нагір’я Таур-ен-Фароту. На західному боці тієї вузької ущелини, де короткий і пінистий потік Рінґвіл стрімголов мчав із Високого Фароту простісінько в Нароґ, Фінрод заснував Нарґотронд. Але за якихось двадцять п’ять ліг на схід од вузької ущелини Нарґотронда, нижче від Озер, Сіріон линув із півночі стрімким водоспадом, а тоді зненацька поринав під землю у великий тунель, вибитий у грунті вагою спадних вод; і знову з’являвся на поверхні за три ліги на південь, із гамором та хмарою бризок вириваючись із камінних арок біля підніжжя пагорбів, які отримали назву Ворота Сіріону.

Цей переділ називався Андрам, Довга Стіна від Нарготронда до Рамдалу, Кінця Стіни, у Східному Белеріанді. Та що далі на схід, то менш стрімким він ставав, бо долина Ґеліону поступово хилилася на південь, а на цілій течії Ґеліону не було ні водоспаду, ні порогів, і він завжди плинув швидше за Сіріон. Поміж Рамдалом і Ґеліоном був єдиний, доволі високий, пагорб із пологими схилами; і звався він Амон-Ереб. На Амон-Еребі загинув Денетор, володар оссіріандських нандорів, котрі прийшли на допомогу Тінґолові у війні з Морґотом у ту пору, коли орки як військова сила вперше ступили на терени освітленого зорями Белеріанду, порушивши його спокій; і на тому самому пагорбі після великої поразки оселився Маезрос. На південь від Андраму, між Сіріоном і Ґеліоном, лежала дика земля, поросла хащистим лісом, в який ніхто не входив, хіба могло забрести подекуди кілька Темних ельфів; звалася та земля Таур-ім-Дуінат, Ліс Межиріччя.