Володар Перснів: Дві Вежі

- Ось і сліди, - сказав Арагорн, - Орки підбили свої криваві рахунки і завернули сюди. ,

Мандрівники піднялися ущелиною, легко перестрибуючи з каменя на камінь, наче й не мали позаду безсонної, невеселої ночі. Тільки-но вони ступили на край хребта, раптовий порив вітру дмухнув на них відчутною прохолодою, скуйовдив волосся, роздув плащі. Далекі гори за Рікою заливало світло, над їх зубцями рже прорізався краєчок [13] вогняного диска. На заході лежав дрімливий, безформний світ, сповитий нічними тінями. Повільно проступали денні барви: зеленим позначилися неозорі луги, білими смугами туману - ріки; ліворуч, ліг за тридцять, горіли бла^ киттю та багрянцем Білі гори, а вічні сніги на їх вершинах розрум’янила зоря,

- Там Гондор, - тихо сказав Арагорн. - Як я мріяв повернутися туди… Але чи ще прийдуть щасливі часи? Зараз дорога відводить мене геть…

Гондор, Гондор!

Поміж горами і морем вічним

Західний вітер співає, і Білого древа світло

Падає срібним дощем у садах королівських прадавніх…

Де ж ти, твердине незламна, крилатий вінець державний?

Чи віднайдуть люди Біле древо у сяйві зір?

Чи лише західний вітер мандрує від моря до гір?..

- Ну, досить, - обірвав він сам себе й повернув на північний захід, куди кликав його обов’язок.

Хребет круто падав униз прямо з-під ніг; кількома кроками нижче широкий, посічений тріщинами уступ обривався стрімко в безодню. Це й була Західна стіна Рохану, тут закінчувалися гори Емін-Мейл, а внизу, скільки сягало око, розстилались землі повелителів коней.

- Знову орел! - крикнув раптом Леголас, вказуючи у бліде небо над головою. - Він дуже високо, прямує, здається, на північ… Погляньте, летить стрілою!

- У мене очі не такі гострі, - сказав Арагорн. - Я нічого не бачу. Мабуть, і справді високо летить. Чи не його я помітив учора зі Сторожового поста? Цікаво, кому й які вісті він несе… Проте я добре бачу рух на рівнині!

- Великий піший загін на марші, - підтвердив Леголас. - Хто такі - не розрізню, до них звідси щонайменше дванадцять ліг.

- Тепер не треба дотримуватися слідів, - сказав Гім-лі. - Знайдемо найкоротший спуск, та й годі.

- Навряд чи знайдеться стежина коротша за ту, що обрали орки, - заперечив Арагорн.

Шлях орків позначали прикмети шаленого поспіху: кинуті торби з-під харчів, погризені шкоринки, чорне лахміття, підбитий залізом чобіт… Сліди вели краєм уступу, потім униз ложем швидкої холодної річки; подолавши її, поріділий загін [14] Хранителів вступив у межі Роханської марки. Річка, вириваючись на волю, уповільнювала тут свій біг і губилася в буйних заростях чорнобилю й лопухш; лише тихий плюскіт видавав її рух до драговин далекої Долини енгів.

Зима лишилася за горами. Від самого підніжжя Західної Стіни аж до обрію колихалося море густих трав з теплим духом весняних соків. Леголас глибоко дихав, наче поспішав надихатись про запас.

- Травами пахне! - щасливо повторював він. - Це солодше за будь-який сон! Біжімо швидше вперед!