Володар Перснів: Дві Вежі

- Йти не можна, - сказав він нарешті. - 3 двох лих гірше - не помітити якийсь знак. Якби місяць був яскравішим [16] - тоді інша справа, але він зараз у першій чверті* сходить пізно і світить слабко. :

- До того ж ще й небо вкрите хмарами, -* додав Гімлі. - Шкода, що Володарка Лоріену подаруваласвітиль> ник тільки Фродо… Н

- Тому, хто отримав Світильник ельфів, він більше знадобиться, - сказав Арагорн. - У нього в руках доля Середзем’я. Нам випала лише мала частка великої спра- : ви. Може, ми з самого початку приречені на поразку, і мій вибір, правильний чи ні, небагато може змінити. Давайте хоча б відпочинемо як слід.

Він ліг прямо на траву й миттю заснув, уперше після ночівлі біля Тол-Брандіра. По кількох годинах він примусив себе прокинутися. До світанку було ще далеко; Гімлі міцно спав, але Леголас уже прокинувся.

- Вони дуже, дуже далеко, - стурбовано шепнув він Арагорну. Потім, нахилившись, потрусив гнома за плече:

- Вставай, Гімлі! Час іти. Слід холоне…

- Ще темно, - пробурмотів Гімлі, підводячись. - Навіть ти, Леголасе, і навіть з горба, якби тут були горби, нічого не побачиш, доки сонце не зійде.

- Боюсь, їх тепер із горба не побачиш, ані при сонці, ані при місяці…

- Коли очі безпорадні, використуємо вуха, - сказав Арагорн. - Під орками земля стогне…

Він ліг на траву, притиснув вухо до землі й лежав так дуже довго. Гімлі стурбувався, чи не зморив бува Слідопита сон. Надходив ранок, тьмяне світло линуло зі сходу й повільно розпливалося поміж небом та землею. Коли Арагорн нарешті підвівся, друзі змогли роздивитися, як змарніло і поблідло його обличчя й яку тугу приховують очі.

- Незрозумілий, невиразний відгомін. На багато миль навколо нікого немає. Тупіт орків ледве чути. Зате чітко лунає стукіт копит - схоже, я чув його ще уві сні. Якісь коні мчать на захід. Хотів би я знати; що там відбувається!

- Тоді йдемо, - сказав Леголас.

Почався третій день гонитви. Під хмарами й під сонцем, то швидким кроком, а то й бігцем рвалися друзі вперед, лише зрідка обмінюючись словом. Тривога дошкуляла їм сильніше, ніж втома. Ельфійські плащі, прийнявши колір степових трав, ховали мандрівників від чужих очей, ельфійські хлібці -г- маленький шматочок зазвичай з’їдали [17] на бігу - підкріплювали їхні сили, і вони подумки дякували Володарці Лоріену.

Цілий день сліди йшли прямо на північний захід. Надвечір рівнина почала слабко вигинатися; як і раніше гола, без жодного деревця, вона плавними хвилями підходила до невисоких круглих пагорбів. Сліди орків вели туди, сильніше забираючи на північ, не такі чіткі, як раніше - грунт тут був твердішим, а трава рідшою. Далеко зліва звивалася срібною ниткою Ентула. І щце ані душі. Щоправда, селища роханців лежали набагато далі на південь, під схилами Білих гір, але колись, як пам’ятав Арагорн, тут, у Східній марці, паслися численні табуни і цілий рік, навіть взимку, кочували пастухи, мешкаючи в наметах або куренях. Тепер край спустів, і тиша, що нависла над ним, аж ніяк не була ні мирною, ні безтурботною.

Коли заходило сонце, знов зробили зупинку. Було пройдено вже двічі по дванадцять ліг, Західна стіна зникла у далечині. На похмурому небі повис вузький серп молодика, але світив він ледь-ледь, і зорі тонули у хмарах.

- Скільки часу згаяно на сон і відпочинок! - скрушно сказав Леголас. - Орки летять, неначе їх сам Саурон батогом підганяє. Мабуть, вони вже дісталися до узгір’я. А якщо встигнуть заглибитися у ліс…

Гімлі стиснув зуби.

- Отже, маємо безславний кінець усіх трудів та надій…

- Надії, може, й кінець, а ось трудам кінця не видно, - сказав Арагорн. - Не повертатися ж нам! Хоча, правду кажучи, сили мої майже вичерпані. - Він окинув поглядом похмуру місцевість і додав: - Не впізнаю я цієї місцевості. Не вірю ані тиші, ані місяцю в небі. Зорі наче крейдою замазані… Чиясь лиха воля ворожить оркам, а нас оплітає неміччю.

- Я це відчув, тільки-но ми спустилися зі Стіни, - зізнався Леголас. - Отже, джерело цієї сили не позаду, а попереду.