Володар Перснів: Дві Вежі

- Так, - покивав головою Леголас, - сто п’ять вершників. Волосся світле, в руках списи, веде їх високий на зріст воїн.

Арагорн посміхнувся;

- Ти вже полічив?

- Дурниці, - знизав плечима Леголас. - Адже тут не більше п’яти ліг відстані.

- П’ять чи дві, - втрутився Гімлі, - вони неминуче наскочать на нас. Будемо чекати? [20]

- Почекаємо, - сказав Арагорн. - Скільки можна гнатися за вчорашнім днем! Ця кіннота могла зіткнутися з орками. Може, ми отримаємо від них які-Небудь звістки.

- Або удар списом, - додав Гімлі.

- Троє коней скачуть без верхових, - сказав Леголас. - Гобітів не бачу.

- Погана новина - теж новина. Все одно зачекаємо. Друзі спустилися з вершини - там вони були занадто

помітні здаля, - і присіли на темній траві, щільно загорнувшись у плащі: вітер міцнішав. Час спливав повільно. Гімлі неспокійно совався і нарешті запитав:

- Що відомо про цих людей, Арагорне? Чи не дочекаємося ми тут неминучої смерті?

- Вони гордовиті й уперті, але душі їхні не знають обману, а думки - низькості. Вони переважно неосвічені, але розумні, не пишуть книг, але співають пісень, як люди давніх часів. Так було раніше - могли й змінитися… Взагалі вони здавна тримаються боку Гондору, дарма що не родичі. їхня найближча рідня - люди Барда з Есгарота і Беорна Чорноліського - у тих краях і донині народ такий само рослий, світловолосий. А сюди їх привів Еорл Юний… З орками тутешні мешканці не в злагоді, це напевне.

- Гандальф підозрював, що вони сплачують данину Сауронові, - нагадав Гімлі.

- Боромир не вірив цим чуткам, і я не вірю.

- Незабаром про все дізнаємось, - примирливо сказав Леголас. - Вони вже близько.

Посвист та гортанне гикання рознеслося над степом. Вершники підганяли коней так, що земля дрижала; їхній ватажок, обігнувши підніжжя горба, помчав уздовж західного схилу до плоскогір’я, за ним низкою потяглися інші.

Коні роханців були пречудові: сильні, стрункі, боки лисніли, гриви на точених шиях майстерно заплетені. І вершники наче їм до пари - міцні, спритні, з-під прос^ тих шоломів гостро дивилися ясні очі, лляне волосся звивалося над плечима. Кожен тримав у руці ясеновий довгий спис, мальовані щити висіли за спинами, мечі на поясах, тонкі сталеві кольчуги сягали колін.

Вони промчали чвалом, по двоє в ряд; і хоча раз у раз, підводячись на стременах, озиралися на всі боки, так і не [21] помітили трьох чужинців. Останні вершники вже покидали улоговину, коли Арагорн підвівся на весь зріст і крикнув:

- Гей, славетні роханці, що чути в північних краях?

В одну мить вершники осадили коней, розвернулися дугою й злетіли на горб. Мандрівники опинилися всередині кола, яке швидко стискалось.