Володар Перснів: Дві Вежі

Еомер і Арагорн очікували нової атаки, втомлено спираючись на мечі. Серед вирування та гуркоту бою Гірський Ріг стояв непорушно, як скеля серед моря. Ворота вже були розбиті вщент, але насип з колод та каменю не зміг здолати жоден ворог. Зорі блідли, місяць повис над західними схилами, збираючись на відпочинок.

- Ця ніч довга, мов цілий вік, - сказав Арагорн. - Хоч би вже розвиднілось…

- Світанок прийде, - зітхнув Гамлинг, - та що зміниться?

- Світанок - це завжди надія.

- Годованці Сарумана, напіворки, огидні потвори, не бояться сонця. І Темнолиці теж - чуєш, як репетують?

- Звісно, чую,- сказав Еомер, - та й що з того? Просто звіряче ревіння. [123]

- Ти не розумієш їхньої мови, - сказав Гамлинг, - а я розумію. Колись нею користалися всюди у Західному Долі. Знаєте, що вони кричать? «Бий, хапай! Де їхній вождь? У полон його, у полон! Смерть Форгойлам! Смерть Біловолосим! Кінець убивцям з півночі!» Ось якими прізвиськами вони нас нагородили… Протягом п’яти століть все ніяк не забудуть, що королі Гондору віддали Рохан Еорлу та уклали з ним союз! А Саруман уміло роз’ятрив давню неприязнь. Темнолиці - народ невгамовний, якщо їх розпалити, на все здатні. Вони не відступлять ні в сутінках, ні на світанні, поки не захоплять Теодена чи самі не поляжуть…

- А все ж таки я сподіваюсь, що світанок допоможе, - повторив Арагорн. - Чи не кажуть у вас: поки не згинаються захисники, фортеця стоїть?

Еомер обернувся, щоб відповісти, і тут у стані супротивника торжествуюче заграли сурми. Земля глухо задудніла, здригнулась, з-під стіни вилетіло полум’я. Коли уламки впали і розвіялась хмара диму, відкрився величезний пролом. Води струмка ринули у пролом, а назустріч їм побігла чорна ріка ворожого війська.

- Недогляділи! - стиснувши кулаки, вигукнув Арагорн. - Поки ми теревеніли, вони підвели підкоп і запалили Саруманів вогонь!

Усі кинулись до пролому. Пізно! Сотня драбин лягла на зубці парапету. Чорні хвилі нахлинули і зверху, і знизу; роханців потіснили. їхній шлях був позначений трупами - ворожими, але й їхніми власними; огризаючись, чіпляючись за кожну п’ядь, одні відходили до печер, інші прорубались до фортеці.

Арагорн затримався на першому східці сходів, що вели з Яру до хвіртки; грізний Андріл стримував навалу ворогів, поки воїни, що встигли добігти до східців, не до-сягли хвіртки. Дещо вище над Арагорном зупинився Ле-голас; усі стріли він знову витратив, залишилась остання, і він, випроставшись, чекав, готовий пронизати першого, хто насмілиться напасти на Арагорна.

- Хто живий, усі вже за стінами, Елессаре! - окликнув він. - Йди і ти!

Смертельна втома долала Арагорна, і на середині східців він спіткнувся. Орки заревли й кинулись на нього. Перший впав зі стрілою Леголаса у горлі, але решта, перескочивши [124] через того, помчали далі. Тоді зі стіни скинули величезний камінь, і він накрив усіх орків разом. Арагорн добіг до хвіртки і замкнув її за собою.

- Погано просуваються наші справи, друже мій, - сказав він, стираючи піт з чола.

- А все ж таки не безнадійно, доки ти з нами, - посміхнувся Леголас. - А куди подівся Гімлі?

- Я бачив його в Яру, а потім нас розкидало в різні боки.

Леголас спохмурнів. Арагорн поклав руку йому на плече.

- Гімлі сильний, спритний, верткий. Зайде до печер, ось побачиш. Там він буде в безпеці, не те що ми тут. Йому там, в підземеллі, напевне сподобається.

- Постараюсь утішитись хоч цим, - сказав Леголас, труснувши головою. - А я ж хотів йому видати рахунок на тридцять шість голів…