Володар Перснів: Дві Вежі

- А мені… мені ти нічого не приніс? - похнюпив-” шись, запитав Гімлі.

- Слова Володарки темні, - сказав Леголас. - Небат гато зрозуміють ті, кому вони призначені.

.-f Це мене не втішдє… .

- Чому? - здивувався Леголас. - Невже ти радів би, скажімо, прямому пророцтву загибеді? .:

- Так, якби їй більше нічого було мені повідомити! [92]

- Ви про що? - стрепенувся Ґандальф. - Мені здається, я зрозумів, що мала на увазі Галадріель. Вибач, Гімлі, я відволікся, адже в мене є дещо й для тебе - ясне й зрозуміле. «Гімлі, сину Глоїна, привіт, - сказала вона. - Де б він не був, у моїх думках завжди є місце для нього. Нехай пам’ятає, що слід завжди уважно розглядати дерево, перш ніж рубати!»

- У добру годину ти повернувся, Гандальфе! - вигукнув гном, Підскочивши. - Йдемо ж, йдемо! - поквапив він, крутячи сокиру над головою. - Якщо вже голова Гандальфа свята й непорушна, пошукаємо такі голови^ які варто відтяти!

- Ну, за таким скарбом далеко йти не доведеться, - запевнив Ґандальф. - Добре, годі нам байдикувати.

Він загорнувся у свій старий плащ і пішов униз. Невдовзі всі четверо товаришів повернулися до узлісся. Коней, як і раніше, не було.

- Не повернулися! - розвів руками Леголас. - Підемо пішки?

- Ні в якому разі, - заперечивГандальф. - Час пщганає. Він вийшов з-під дерев і пронизливо свиснув. Троє друзів

збентежено перезирнулися: такий розбійницький свист з вуст сивобородого старого! Ґандальф свиснув удруге, втретє - і вітер приніс із степу ледь чутне іржання у відповідь. Спершу лише Арагорн розрізнив легке дрижання землі, потім копита дрібно застукотіли, все ближче, все дзвінкіше…

- Не один скаче, - сказав Арагорн.

- Зрозуміло, - відізвався Ґандальф. - Одного на нас усіх буде замало.

- Троє! - вигукнув Леголас. - Ось і Хасуфель, і мій Арод! А попереду ще один, та який же красивий! Не доводилось мені ще такого бачити!

- Та й не побачиш, - поважно сказав Ґандальф. - Це Тінебор, ватажок табунів Рохану. Навіть Теоден, ярл Рохану, не бачив кращого скакуна. Тінебор поспішає на заклик Білого Вершника….

Чудовий кінь вже наближався. Його тіло лисніло, мов срібне, хвіст та грива стелилися за вітром, а біг він так плавно, ніби плив. Два інших коня мчали за ним, не відста-ваючи. Угледівши Гандальфа, Тінебор зупинився, голосно заіржав та, схиливши шляхетну голову, торкнувся плеча старого мага. Ґандальф ласкаво погладив його. [93]

- Далеко звідси до Рівенделлу, друже, - сказав він. - Добре, що ти так швидко прибіг. Віднині ми вже з тобою не розлучатимемось…

Хасуфель та Арод весело покивали головами.

- Нам треба якомога швидве доїхати до Медусельду, до Золотого Двору вашого правителя Теодена, - серйозно сказав Гандальф. - Якщо не заперечуєш, то вирушимо відразу.