Розділ «Айзек Азімов[20] ЗЕЛЕНІ ЦЯТОЧКИ Оповідання»

Спершу вони встановили силовий бар’єр, а потім знищили себе, вибухом розбивши корабель на атоми.

Бідні, недотепні фрагменти.

Та цього разу все буде інакше. Їх урятують — навіть проти їхньої волі.

Джон Дрейк не став би багато розводитись про це, але він дуже пишався своєю вправністю в фотописьмі. Він мав дорожню модель апарата — рівну пластмасову плитку розміром шість на вісім дюймів з валиками на обох кінцях, щоб закріплювати рулончик тонкого паперу. Апарат зберігався в брунатному шкіряному футлярі з ремінцем, щоб носити коло пояса, і важив менше фунта.

Дрейк міг працювати на ньому обома руками. Пальці його швидко бігали по плитці, легенько натискаючи на потрібні місця рівної поверхні, й на папері нечутно з’являлися слова.

Він замислено перебіг початок свого репортажу, потім звів очі на доктора Вейса.

— Як вам здається, докторе?

— Початок непоганий.

Дрейк кивнув головою.

— Я думав, що можна б почати з самого Сейбрука. Бо на Землі тієї історії ще не публікували. От якби дістати справжній Сейбруків рапорт! До речі, як він його передав?

— Наскільки я знаю, він усю останню ніч передавав його через субефір. Коли скінчив, то замкнув накоротко двигуни й за мільйонну частку секунди обернув весь корабель у ріденьку газову хмару. І себе і весь екіпаж разом з кораблем.

— От людина! І ви з самого початку про все знали, докторе?

— Ні, не з самого початку, — відказав Вейс. — Лиш відтоді, як одержано Сейбрукове повідомлення.

Мимоволі він пригадав той день. Він прочитав повідомлення і ще подумав, якою, певне, прекрасною здалася планета, коли колонізаційна експедиція Сейбрука прилетіла туди. По суті, вона була другою Землею — з багатющою флорою й чисто вегетаріанською фауною.

От тільки оті цяточки зеленої шерсті (як часто вживав він цей вислів у розмові й у думках!) були дивні. Жодна жива істота на планеті не мала очей. Їх замінювали оті цяточки. Зате навіть рослини, кожна билинка, кожен листочок, кожна квітка мали по дві цяточки яскравішої зелені.

А потім Сейбрук помітив, що на планеті нема боротьби за поживу. Це здивувало, навіть спантеличило його. На всіх рослинах були м’ясисті відростки, що ними живилися тварини. За кілька годин вони наростали знову. Інших частин рослини тварини не чіпали. Здавалось, там було заведено такий лад, щоб рослини годували тварин. І самі рослини не розростались надто буйно. Вони так рівномірно розподілялись по наявному ґрунту, наче їх хтось вирощував.

Вейс думав: «Чи довго Сейбрук спостерігав цей дивний лад на планеті?» Комахи теж не множились без ліку, хоч птахи не поїдали їх, і гризуни не бігали цілими зграями, хоч їх розмноження не стримували хижаки, бо хижаків тут не було.

А потім стався отой випадок з білими щурами.

Ця згадка ніби розбудила Вейса. Він сказав:

— Одна поправочка, Дрейку. Не хом’яки були перші. Першими були білі щурі.