Розділ «Джек Фінні[3] Я БОЮСЯ Оповідання»

— Що загинув, то правда. О чверть на дванадцяту на Таймз-сквер у театрах закінчуються вистави, і вона стає найпожвавленішим і найгамірливішим місцем у світі, а цей парубок вигулькнув посеред вулиці і видивився на автомобілі та вивіски, наче побачив їх уперше в житті. Черговий поліцейський помітив його, отож ви розумієте, що йому треба було робити. Червоне світло змінилося зеленим, автомобілі рушили з місця, а цей стовбичить посеред вулиці, і замість того, щоб перечекати, триклятий придурок кидається на всі боки, намагаючись зійти з проїжджої частини. Тут-то його і збила машина — смерть настала одразу.

Якусь хвилю капітан Рім мовчки пережовував тютюн і сердито спостерігав за молодою жінкою, яка штовхала поперед себе дитячу коляску, хоча я впевнений, що її він не помічав. Минаючи нас, молода мати не стала приховувати свого обурення його суворим поглядом, а капітан продовжив свою розповідь.

— Маючи отакі факти на руках, ми нічого не могли вдіяти. Не знайшли нічого. Я став перевіряти старі телефонні довідники у нашому архіві так, як це заведено, але без особливої надії, бо вони сягають не дуже віддалених часів. Але у виданні за літо 1939 року я натрапив на Рудольфа Фентца-молодшого, який мешкав десь у районі Східної 52-ї вулиці. Однак, як повідомив мені комендант будинку, він вибрався звідтіля у сорок другому, крім того, було йому вже за шістдесят і він відійшов від справ; комендант пригадав, що старий начебто працював колись у банку, за кілька кварталів від будинку. Я розшукав банк, де він колись працював, і там мені сказали, що він пішов на пенсію у сороковому і вже п’ять років як помер, а вдова живе у Флориді у сестри.

Я написав вдові листа, але вона згадала тільки один факт, який нікуди не годився. Я навіть не став вносити його до звіту. Хоч як би там було, але офіційно я про нього не згадував. Батько її чоловіка зник безвісті, коли останній ще був дуже малий, не старший, либонь, двох років. Одного вечора десь близько десятої години він вийшов пройтися — дружина вважала, що портьєри вбирають сигарний дим, отож він зазвичай, перш ніж вкладатися до ліжка, виходив на прогулянку і випалював сигару — і більше не повернувся. З того часу його вже не бачили і нічого не чули про нього. Сім’я неабияк витратилася, намагаючись розшукати його, але все марно. Це сталося приблизно в 70-х роках минулого століття, старенька не могла пригадати точної дати. А її чоловік ніколи про цю історію не розводився.

— Ось і все, — сказав капітан Рім. — Якось одного вільного від служби вечора я зайнявся пошуками у старих паперах архіву поліції. Врешті-решт натрапив на папку з матеріалами про осіб, що безслідно зникли в 1876 році, і, звичайно ж, у списку знайшлося ім’я Рудольфа Фентца. Річ зрозуміла, що опис зниклого був недосконалим і бракувало відбитків пальців. Навіть зараз я ладен віддати рік життя і мені спалося б вночі спокійніше, якби у нього взяли відбитки пальців. У звіті говорилося, що йому 29 років, з великими баками, у високому капелюсі, темному сюртуку і картатих штанах. Ось приблизно і все, про що там згадувалося. Ані слова про краватку чи жилетку і ані слова про те, чи його туфлі защіпалися на ґудзики. Ім’я його Рудольф Фентц, і помешкання він мав за тією ж адресою на П’ятій авеню, — у той час це, напевно, був житловий будинок. І останній запис у його справі: не знайдено. Мені страшенно не подобається цей випадок, — тихо промовив капітан Рім. — Не подобається він мені, і радше б я ніколи не чув про нього. А ви як гадаєте? — І, сердито насупившись, він запитав: — Невже цей хлопець вийшов на вулицю і розчинився у повітрі в 1876 році і знову матеріалізувався в році 1950-у?

Від несподіванки я стенув плечима, а капітан сприйняв цей жест як негативну відповідь.

— Ні, певно ж, що ні, — сказав він. — Звичайно, що ні. Але ж має бути якесь пояснення.

Я б міг продовжувати перелік. Я б міг запропонувати вам кілька сотень таких історій. Якось вранці із спальні вийшла шістнадцятирічна дівчина зі своїм одягом у руках, бо він став явно завеликим для неї. Того ранку на вигляд їй не можна було дати більше одинадцяти років. Були ще інші пригоди, надто жахливі, щоб згадувати про них на цих сторінках. Усі вони сталися в одному тільки Нью-Йорку та його околицях, усі протягом кількох останніх років; а я підозрюю, що ще тисячі таких випадків відбулися і далі відбуваються в усьому світі. Я міг би розповідати і далі, але напрошується запитання: що ж це діється, і чому? Відповідь, гадаю, мені відома.

Чи помічали ви, що майже всіх ваших знайомих поймає дедалі глибше несприйняття дня сьогоднішнього? І всезростаюча туга за минулим? Бо я помічав. Ніколи ще за все своє тривале життя не чув я від людей стільки нарікань щодо того, чому, мовляв, їм не довелося жити «на межі століть», або в часи, коли «життя було набагато простішим» і «було варто жити», «коли можна було народжувати на світ дітей і розраховувати на майбутнє», або ж просто «у давні, добрі часи». Коли я був молодий, ніхто такого не говорив! Тогочасні дні вважалися славною порою! А зараз таке почуєш мало не від кожного.

Вперше за всю історію цивілізації люди відчайдушно намагаються втекти від сучасності. Наші кіоски завалені ескапістською літературою, саме визначення якої дуже промовисте. Цілі часописи присвячені фантастичним оповідям про втечу — втечу у інші часи, минуле і майбутнє, до інших світів і планет — про негайну втечу будь-куди. Навіть наші поважні часописи, видавці книжок і Голівуд не забарилися прореагувати на зростаючий попит на цю тему. Так, це бажання заполонило світ, наче спрага, наче жахливий суцільний гніт, який стає фізично відчутний, тиск мільйонів людських свідомостей, що поволі, але певно вже позначається на самому часові. У ті хвилі, коли цей тиск найпомітніший, коли майже всесвітній потяг до втечі досягає найвищої межі — і відбуваються пригоди, які поповнюють мою колекцію.

Люди тягнуться руками до годинникових стрілок часу, і я боюся, що ті, врешті-решт, не витримають. Коли настане ця хвиля… нехай-но уява підкаже вам, якими божевільними виявляться ті кілька годин, що залишаться нам: усі безконечні миттєвості, з яких збудоване наше життя, несподівано перестануть триматися купи і хаотично перемішаються у часі.

Так, за плечима в мене більша частина життя, мене можна пограбувати лише либонь на кілька років. Однак це всеохоплююче поривання до втечі зі світу, який міг би стати багатим на звершення і щасливим, видається мені дуже зловісним. Ми — мешканці планети, яка все-таки здатна забезпечити пристойне життя кожній сущій на ній душі, про що у дев’яносто дев’яти випадках зі ста мріють усі люди. То чому ж нам цього не дано?