Розділ «Джек Фінні[3] Я БОЮСЯ Оповідання»

Він був високий на зріст, дещо обважнілий чоловік з обвітреним і серйозним обличчям. На ньому був кітель від поліцейської уніформи і кашкет без кокарди.

— Я був тоді саме у міському моргу, — почав він свою розповідь, коли я приготував записника і ручку, — у дільниці Бельв’ю близько дванадцятої ночі, і разом з одним стажером пригощався кавою. То був червень 1950 року, незадовго до того, як я пішов на пенсію. У той час я працював у відділі, який займався пошуками зниклих осіб. Занесли цього хлопця, і видався він мені дивним типом. З бородою. Молодий чолов’яга, років тридцяти, але із справжніми доглянутими баками і одяг його теж видався незвичним. На той час у мене за плечима уже було тридцять років служби і мені траплялося бачити не одного вбитого на вулиці дивака. Якось ми знайшли араба в чалмі і бурнусі й цілий тиждень дошукувалися, хто то такий. Отож стурбував мене не так його вигляд, як те, що ми знайшли у його кишенях.

Капітан повернувся на лавці усім тілом, глянув на мене, щоб переконатися, чи я зацікавився його розповіддю, і провадив:

— У кишені мертвяка знайшли десь на долар монет, і один з хлопців простягнув мені п’ятицентовика. Ну, вам же потрапляло на очі багацько п’ятицентовиків, і нових з портретом Джефферсона, і з зображенням бізона, які карбували раніше, а час від часу можна натрапити на п’ятицентовик з головою Свободи. Їх перестали карбувати ще до першої світової війни. Та цей походив із ще давніших часів. З одного боку я побачив герб Сполучених Штатів, з іншого — велику п’ятірку; мені попадалися такі монети, ще коли я був малим хлопцем. Але найцікавіше те, що старий п’ятицентовик мав вигляд новенького; нумізмати називають це «щойно із монетного двору», тобто здавалося, що його виготовлено лише вчора. На п’ятицентовику рік випуску — «1876», а в його кишенях не знайшлося жодної новішої монети.

Капітан Рім запитально подивився на мене.

— Що ж, — сказав я, відірвавши очі від записника, — таке цілком могло трапитися.

— Певно ж, що могло, — відповів він із ноткою вдоволення у голосі, — але на усіх його одноцентовиках були зображені голови індіанців. Ну, і коли востаннє ви бачили таку монету? Серед інших була навіть трицентова срібна монета, схожа на старий десятицентовик, але трохи менших розмірів. А банкноти у його портмоне — усі як одна старого зразка, великого розміру.

Капітан Рім нахилився вперед і плюнув у траву тоненькою цівкою пережованого на сік тютюну, демонструючи цим огиду старого поліцейського до усього, що не вкладається у звичні рамки.

— Більше сімдесяти доларів готівкою і жодного папірця, випущеного сучасним банком Федерального резерву. Серед інших виявилися і дві жовті десятки. Ви пам’ятаєте такі? Їх ще можна було обміняти на золото. Решта були старими банкнотами національних банків; їх ви теж повинні пам’ятати. Такі банкноти друкували безпосередньо у місцевих банках з особистим підписом президента банку; їх часто фальшували. Добре, — продовжував капітан Рім, відкинувшись на спинку лавки і схрестивши ноги, — з його кишені ми виловили ще рахунок з платної конюшні на Лексінгтон-авеню: три долари за утримання коня і за чищення екіпажу, а крім того, латунний жетон, за якого можна було отримати п’ятицентове пиво у барі. І лист, надісланий з Філадельфії у червні 1876 року зі старовинною двоцентовою маркою, та кілька візитівок у тому ж таки портмоне. На картках зазначалися його ім’я та адреса, на листі також.

— О, — вигукнув я із здивуванням, — то ви його одразу ж ідентифікували?

— Еге ж. Рудольф Фентц, адреса на П’ятій авеню — номер будинку я вже не пригадую — у Нью-Йорку. Жодних проблем. — Капітан Рім нахилився і знову плюнув. — Тільки ж за цією адресою ніхто не міг мешкати. Це — крамниця, і вже віддавна ніхто і чути не чув про якогось там Рудольфа Фентца, а в телефонній книзі теж немає такого імені. Ніхто так і не зателефонував нам, щоб поцікавитися долею цього невдахи, а у Вашингтоні не знайшлося відбитків його пальців. На сюртуку знайшли ім’я його кравця, який начебто жив на Бродвеї, але там ніхто і не чув про такого.

— А що такого дивного було в його одязі?

Капітан сказав:

— Ну, чи бачили ви когось у дуже вузьких штанях без манжетів, без напрасованих кантів у великі чорні і білі клітки?

Я замислився на хвилю.

— Так, — сказав я, — мій батько носив такі, ще коли був молодим, до одруження. Я бачив на фотографії.

— Саме так, — продовжував капітан Рім, — крім того, носив він також і короткий сюртук із двома ґудзиками ззаду, жилетку з лацканами, високий капелюх, обтягнений шовком, дуже широку чорну краватку, твердий комірець і туфлі, що защіпалися на ґудзики.

— Так був одягнений той чоловік?

— Еге ж, так, як одягалися сімдесят п’ять років тому! А на вигляд йому не можна було дати більше тридцяти. На капелюсі знайшли товарний знак крамниці з Двадцять третьої вулиці, яка припинила своє існування десь на початку століття. То що ж ми могли вдіяти?

— Ну, — почав я невпевнено, — що тут вдієш. Схоже на те, що хтось не полінувався і старанно переодягнувся у старовинний одяг. Що ж до монет і банкнот, то, гадаю, він міг придбати їх у нумізматів, а після цього загинув у дорожній пригоді.