Частина третя

Елементал

— Друже! — вигукнув я.— Це ти?

Він не встиг і дихнути, як я вхопив його в обійми й кинувся цілувати. Це найбридкіший прийом з усіх, які я знаю, бо тут чоловік, котрий хапає іншого чоловіка «попідсилки», мусить водночас заткнути йому рот своїм ротом. Не кожному до снаги така огидна процедура, ліпше вже спізнати поцілунок смерти, ніж припадати губами до рота ворога, але наразі йшлося не про мою кар’єру.

Дуже вихований чоловік ще не встиг відвернутися, як я вже затяг свого давнього приятеля в крайню кабіну. Коли Муді зовсім розслабився, обм’як, я дуже акуратно посадив його на унітаз і дбайливо прихилив спиною до бачка, аби йому було зручно. А щоб Муді ніхто не турбував, я защібнув двері кабіни зсередини (це була справжня професійна солідарність, гідна не одного підручника), потім став на той-таки бачок, узявся за перестінок і переліз у сусідню кабіну. Прислухався, спустив в унітазі воду, вийшов.

Вихованого чоловіка, певна річ, як вітром здуло, він уже полетів, а на його місці стояв бісової душі Франсуа, який нікуди й не збирався летіти, а тільки ходив за мною по п’ятах. Я йому злегенька підморгнув і швидко пішов до бару, де Хеда сиділа вже на голках.

Я взяв на стільчику свій саквояж і, кивнувши їй, пішов до нашого реєстраційного проходу. Тут уже було зовсім безлюдно. Власне, ми могли піти й на зелений коридор, оскільки мали при собі тільки ручний баґаж і менше ніж по тисячі доларів на душу, як і зазначили в деклараціях.

— Pardon, madame! — сказав я реєстраторці квитків, пропускаючи Хеду наперед.— Ми не спізнилися?

— Ще б дві хвилини — і був би вам «пардон»,— сказала вона.— Ідіть на паспортний контроль і кожен тримайте свої документи при собі.

— Merci, merci, madame!

Я озирнувся. По той бік кордону, так, уже майже кордону, стояв Франсуа з камерою на плечі і точнісінько, як наш бармен Сиріл, показував мені великого пальця. Не знаю, що він мав на увазі під тим жестом «люкс» — Хеду чи, може, щось інше.

Я помахав йому рукою, шкодуючи, що це єдиний знак уваги, який я можу виявити цьому кучерявому кмітливцю.

На митному контролі камера висвітила лише Хедині пилочки-ножички, які не заборонялося перевозити. А в прохідній рамці металом задзвенів я.

Тлустий митар у синій тенісці байдужно показав рукою, щоб я ще раз пройшов через рамку. Тут дзвенять майже всі — як не пряжками, то ключами. Але в мене не було ні ключів, ні пряжки. Коли знов пролунав сиґнал, митар підійшов до мене, спритно провів обома руками від пахов аж до п’ят.

Хеда напружилася, боячись, що зараз він витягне з моєї матні чи ще звідкись якусь чортівню. Наприклад, остання новинка від «Сміт і Вессон» спокійно помістилася б за шкарпеткою.

— Pardon,— сказав я, дістаючи із задньої кишені джинсів металевий круглячок. Це був усього-навсього дармовис до ключів, на зеленому тлі якого лежав самотній вовк.— Сувенір.

— Проходьте,— сказав митар.

Нам пощастило навіть у тому, що не треба було виїжджати на летовище. Літак подали до закритого переходу, який із другого поверху аеровокзалу вів прямо в черево «боїнґа».

— Buenos dias,— привіталася на вході провідниця іспанською мовою, ніби ми вже були в Мадриді.

У ближчому до кабіни пілотів салоні бізнес-класу я посадив Хеду біля ілюмінатора і сам, кинувши саквояж на полицю для ручного баґажу, опустився поруч. Невже все? Хотілося закурити, бо Муді, чорти його піднесли, так і не дав мені допалити сиґарету. Однак табло вже забороняло палити і веліло застебнути паски. У літаку ще було чимало вільних місць, навіть праворуч від мене ніхто не сидів.

Тепер потяглися довгі, неприємні хвилини, якими завжди нудишся, поки літак, нарешті, відірветься від землі. Спершу його причепом відтягли на летовище, потім він довго свистів і здригався перед тим, як виповзти на злітну смугу, відтак знов зупинився і вже задзижчав до різі у вухах. Зате, коли «боїнґ» зробив розгін і майже непомітно відірвався від землі, я подякував будівничим-конструкторам, котрі придумали таку добру штуку. Якби не літак, ми б і досі думали, що земля велика, тоді як вона зовсім дрібнюня.

Хеда втислася в крісло і заплющила очі: видно, її ще й досі піднуджувало. Можливо, вона погано переносила перельоти, а що вже казати про це круте здіймання угору. Навіть літак, твердять його будівничі, зовсім не зношується у повітрі під час горизонтального лету — він старіє тільки тоді, коли набирає висоту і робить посадку. Либонь, саме тому його підстерігають катастрофи якраз у цей час.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Елементал» автора Шкляр Василь на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина третя“ на сторінці 15. Приємного читання.