Частина третя

Елементал

— Ти можеш і так, і так. І так… як тобі найдужче подобається.

А тоді я знов став конем. Божевільна вершниця мчала на мені, не бачучи дороги, мчала із заплющеними очима через гарячу пустелю, припавши до мене мокрими від утоми ложеснами, і з мене вже також білими бризками летіла піна.

І тільки я, мудрий досвідчений кінь, бачив своїм фіолетовим оком кінець тій дорозі. Там, у тому кінці, під запорошеними платанами стояв самотній вовк і сумно дивився услід кораблеві, що відпливав у невідомі краї.

6

Усе в цьому світі має свою межу і свій кінець,— кажуть Коран і Біблія,— усе, окрім Божої волі.

Даруй мені, дорога Moskau, я не прощаюся з тобою, щоб не наврочити, я, як лондонський денді, щезну по-англійському, а якщо не вдасться, тоді поговоримо в Лефортово.

А поки що ми беремо таксі і вирушаємо в Шереметьєво, звідки об 11.30 відлітає «Боїнґ-737» за маршрутом Москва — Мадрид з посадкою у Марселі. Літак авіакомпанії KLM, якщо не помиляюся, бо я не брав квитків у касі попереднього продажу, візьму їх уже в аеропорту незадовго перед відльотом.

Я, звичайно, вже побував у Шереметьєво, трохи обнюхався, роздивився, дізнався, що з квитками на цей рейс сутуги немає. Все буде гаразд.

Ми з Хедою знову сидимо поруч на задньому сидінні, я гостро відчуваю її присутність. На ній блакитна сукенка, в бузковій вона так нікуди й не виходила, бузкова буде їй просто на пам’ять. А мені залишаться на згадку два дармовиси: самотній вовк на зеленому тлі брелока і срібна сережка у лівому вусі. Все буде добре, ми швидко пройдемо паспортний і митний контроль, у нас тільки ручний баґаж — мій бувалий у бувальцях худий саквояж та жіноча сумка у Хеди.

Цього разу Хеда навела шарм сама, я тільки подивувався її хистові і смаку. А тим часом вискочив у місто, зробив два телефонних дзвінки. Один із них по міжнародній лінії: назвав тільки рейс і дату вильоту. Все. Більше боргів у мене тут ніяких.

Таксі мчить нас через довгі московські гони, іноді застрягаючи перед світлофорами. Я тримаю Хедину руку в своїй, чую, як її гострі нігті впиваються у мою долоню.

— Як ти? — спитав я, аби не мовчати.

— Нічого,— сказала вона.— Тільки мені нікуди не хочеться їхати.

— Справді?

— Так не хочеться, що мене аж піднуджує.

— Може, ти…— я нахилився до неї і прошепотів одне слово, торкаючись губами подушечки вуха.

Вона усміхнулася і теж прошепотіла мені на вухо:

— Дурненький.

Може, й так. Я згадав слова Андре Сіяка: «Ми зодягаємося, закохуємося, іноді навіть одружуємося, але діти належать не нам».

— Пробач,— сказав я.— Просто мені також не хочеться нікуди їхати.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Елементал» автора Шкляр Василь на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина третя“ на сторінці 12. Приємного читання.