Розділ десятий КІБЕРШПИГУН

Усі троє, мов за командою, обернулися до Ніни. У їхніх очах Ніна читала собі смертний вирок і нічого з цим не могла поробити. І справді: вона до ночі сидить на роботі сама, а в цей час із кабінету зникає системний блок комп’ютера. Двері контори були зачинені, повз охорону ніхто не проходив. Хто головний підозрюваний? Це ж очевидно!

Проте другий міліціянт раптом спохмурнів і запитав:

«У будівлю є інший вхід?»

Охоронець знехотя кивнув. Трійця потупцяла геть із кімнати, Ніна наважилася вийти назирці за ними. Сходи були освітлені аварійними ліхтарями — на ніч світло в коридорі вирубалося на щитку, а щиток — саме там, попід сходами. Зійшли на перший поверх, у святая святих — втаємничений куточок для куріння й не санкціонованих начальством розмов.

Вихід у двір був надійно замкнений, жодних слідів злому абощо. Три голови одностайно повернулися до Ніни.

Вона відчула слабкість, яка віддавалась голочками у кінчиках пальців. Але чому підозрюють саме її? Чому не підозрюють охорону? Вони могли когось пустити у контору… Ні, дурниці це все! Знали-бо, що у відділі зв’язків із громадськістю допізна працює співробітниця, тож не обрали б такий невдалий час… А вона б обрала? Вона б сама на себе тінь кидала?! Чому ж такі очевидні міркування не спадають на думку більше нікому?

Але Ніна помилялася. Другий міліціянт, схоже, теж не задовольнився головною підозрюваною та ще раз повернувся до дверей у двір. Оглянувши замок, він крутнувся на закаблуках, посвітив ліхтарем на сходи, що вели до підвалу.

«А там що?» — запитав.

«Щитова, комунікації…» — відповів охоронець.

Міліціянт збіг донизу — і зупинився як стій на нижній сходинці.

Ніна витягнула шию, примружила очі.

Тут дозвольте зробити невеличкий відступ. Контора наша розташована на київських пагорбах у старовинній кам’яниці, збудованій наприкінці дев’ятнадцятого століття. Подейкують, що попід пагорбами — повно підземних ходів, і всі будівлі з’єднані між собою. Якщо мати карту підземелля, цілком можна спуститись у підвал нашої контори, а вийти побіля Софії Київської.

Або й далі. Саме тому наша контора, коли робила ремонт в орендованій будівлі, найперше поставила залізні двері в підвал і врізала надійний замок. Щоправда, за кілька років пильність утратили, усі помалу призабули про таємні підземні ходи, біля підвалу ніколи не тримали охорони. Сигналізації внизу теж не було. Аж поки грім не гримнув…

Ніна примружила очі і придивилася.

Залізні двері ледь прочинилися від протягу.

Міліціянт ступив ближче і посвітив ліхтарем на замок.

«Зламаний», — мовив він.

Його колега теж підійшов, відхилив двері і зазирнув ззаду.

«Та хіба ж це замок? — махнув рукою. — Його перший-ліпший хуліган за п’ять хвилин роздовбає!»

«Еге ж. А ще років чотири-п’ять тому вважався надійним…»