Розділ десятий КІБЕРШПИГУН

Додому я доповзла наступного дня під вечір. Поки поставила машину в гараж, уже посутеніло, і звідусіль — з кожного підворіття, з кожного провулка — на мене чигали потворні тіні, я здригалася від найменшого шелесту, у вухах лунали чиїсь сторожкі, небезпечні кроки… Але вдома, ледь голова торкнулася подушки, я миттю поринула в сон, і вночі мені не снилася ні Оленка, ні Андрій Голод у дивній картатій сорочці, ні зловісний синій джип.

Та зранку важкі думки знову обсіли мене. Чи може так бути, щоб у будапештському музеї ґанґстери облаштували свій офіс? Ну, для України то не було б дивиною — подібних прикладів не перелічити. Добре, коли винаймають приміщення, гірше — коли захоплюють… Уявімо, що й в Угорщині схожа ситуація. Тоді… тоді усе цілком логічно: де найкраще сховатися, як не в людному місці? А лабіринт-бо щодня відвідують сотні, якщо не тисячі туристів! Ніхто на них не звертає уваги, ніхто не запам’ятовує облич. Отже, лабіринт — чудове місце для будь-яких оборудок…

Я запарила чай, вкраяла кружальце лимону. Пролунав телефонний дзвінок.

— Алло!

— Наталю, ти вже вдома? — озвався з тамтого кінця дроту схвильований голос Ніни — Оленчиної приятельки.

— Вчора вночі приїхала. А що сталося?

— Тільки не телефоном. Можеш сьогодні на першу під’їхати в «Соляріс»? Навіть приїдь трошки раніше, бо в обід місця всі зайняті. А я до тебе вийду під час перерви. Домовилися?

— Домовилися.

…За п’ятнадцять перша я всілася за столиком, що ховався у затінку розлогої липи, і замовила соку маракуї. Коли в Україну мов із рогу достатку посипалася заморська ряснота, народ наче показився на екзотичних смаках. Мене ся чаша теж не минула — я схибилася на маракуї.

Ніна з’явилась у кав’ярні, ледь стрілка перевалила за першу. Виглядала вона зле: завжди розкішне волосся було тьмяне й начеб нечесане, а попід очима залягли сині кола. Вона всілася не навпроти мене, а поруч, присунувши стілець якомога ближче, й одразу ж нахилилась упритул, уже розтуливши вуста, щоб говорити. Офіціанта, який нагодився одночасно з нею, вона спершу не зважила, не почула навіть, що він питає.

— Замов щось, — підказала я.

Ніна поглянула на мене невидющими очима — і нарешті отямилася. Зиркнула на мою склянку і кинула офіціантові:

— Мені теж соку.

За мить вона й забула про те, що ми в кафе, бо коли їй принесли холодний напій у запітнілій склянці, вона і не торкнулася його.

— Де ти була? — питала вона мене, й очі її хворобливо блищали. — Ви з Матвієм удвох десь їздили?

Я кивнула. Я вагалася, чи варто все розповідати Ніні. Вона, звісна річ, найкраща Оленчина товаришка на роботі, але ж навіщось Оленка надіслала загадкового листа саме мені… Проте Ніна миттю заповнила ніякову паузу, схоже, навіть її не зауваживши.

— Ти знаєш, — гаряче заговорила вона, — що Оленка зникла безвісти? її мама дзвонила мені, уже в міліцію заяву написала. А тут іще Матвія ніде нема…

— Я все знаю, — глухо мовила я.

Ніна кинула на мене швидким оком, проте не виявила подиву, натомість вела далі:

— Я тобі третій день поспіль дзвоню з ранку до ночі, а ти повіялася бозна-куди… До тебе ще не доходили чутки про скандал у нашій конторі?