TextBook — Тільки з пошти, Крихітко, тільки з пошти. Ото виходиш від мене, повертаєш праворуч…
— А в тебе факсу нема?
— А ти за ліжком дивилася? Нема? Тоді нема…
Надворі накрапав дрібненький дощик, і яскраві парасолі відбивались у мокрих шибках. Шини шелестіли, стишуючи хід, щоб не здіймати фонтанів обабіч дороги. Сонце вже проглядало крізь порвані хмари, але ще не набралося сили їх розігнати, і веселка вигнула спину, як злякана кицька. Я виставила руку з-під парасолі й відчула холодний дотик дощу, що миттєво висихав на моїй розпашілій долоні…
За дві години Ольжич сам набрав нас.
— Дорогенька, що ви там утнули? Вся мадярська поліція активно й безрезультатно шукає свідка. Хтось надвечір зателефонував, повідомив про тіло в лабіринті поганенькою англійською мовою та ще й гугнявим голосом…
— Матвій старався! — вихопилось у мене.
— Ще ся не награли в детективів? Небіжчик робив із вами в одній конторі, і не повірю, що ви його не признали!
— Признали…
— Мати Божа, що за люди… Ти знаєш, що Оленчина мама принесла вчора заяву?
— Принесла? — ошелешено перепитала я. — Але ж листи…
— А ти згадай, коли послідній лист приходив: і відпустка, і за власний рахунок — все ся скінчило. Мама й так була занадто терпляча. Оленку ж не бачили вже… полічи скільки — ледве-м не два місяці.
Я поглянула на Марину, яка сиділа за комп’ютером і знову набирала текст. Вона зараз була втіленням того, іншого, нереального життя, життя, яке втекло від нас за один день, за одну хвилину, яке зараз буяло за вікнами, але не хотіло прийняти нас до себе.
— Ольжичу, не муч!
— Авто мені опиши, скоро!
— Джип синього кольору, модель «Grand Cherokee», номер VEF 282з ялиночкою посередині.
— Джип із номерами штату Орегон? Файно-файно.
— Ти щось про нього знаєш? Не скажеш — застрелюсь і напишу передсмертну записку: «В моїй смерті прошу винити Олега Т.»!
— Бувай здорова, дорогенька. І затям, що я тебе не здав своїм мадярським колєґам тільки на знак давньої дружби.
У Марининій кухні, під дзенькіт склянок і тарілок, військова рада ухвалила вертатися додому. Коли ми з Матвієм зранку сідали в машину, я на пальцях порахувала дні, що минули з початку відпустки: сьогодні тільки шостий, а скільки всього! Я глянула на Марину, і дивне у мене було відчуття — хотілося запам’ятати її обличчя до найменших деталей…
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Соло для комп’ютера» автора Тисовська Наталя на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ десятий КІБЕРШПИГУН“ на сторінці 2. Приємного читання.