Розділ «Частина 3 МІЖ ДВОХ СВІТІВ»

Є вiдомостi про Антона Коновалова, охоронця Акули Дена. Їх досить для того, аби мати пiдстави пiдозрювати у скоєннi вбивства.

Є вiдомостi про…

СТОП!!!

Чайник закипiв, голосно та зухвало свиснувши.

Кiра Березовська вiдчула помилку. Раз вiдчула, значить — знайшла.

Збiгавши в кiмнату за телефоном, вона зробила кiлька дзвiнкiв, вибачилась за пiзнiй час, запитала дещо, лише пiсля того почала заварювати ромашку з шипшиною. Так чи так треба чекати, поки їй хтось вiдповiсть.

У недiлю Вiктор Шамрай зробив для себе несподiване вiдкриття: Катя Гуга, виявляється, має на нього якiсь певнi види i нерiвно дихає.

Вiдколи вiн опинився в лiкарнi, вiд редакцiйної офiс-менеджерки, як з’ясувалося, всiх уже тiпає. Коли вiн лежав пiд крапельницею непритомний, Катя намагалась взяти реанiмацiю штурмом. Пiд час короткої сутички з мiлiцiонером та медсестрою у неї розiрвався пакет, апельсини розкотились по пiдлозi, всi кинулися збирати фрукти, в процесi помирились i Катю переконали: поки що хворому потрiбен спокiй, до нього навiть рiдну маму не пускають.

Тепер, уже переведений з реанiмацiї у вiдкриту для загального доступу палату, Вiктор третiй день поспiль приймав у себе, крiм мами та слiдчого, до якого потрапила «справа вiсiмнадцяти трупiв», ще й Катю Гугу. Дiвчина принесла йому картоплю з м’ясом та грибами, запечену в горщику i перекладену в скляну банку. Вiд чого, бiдкалась Катя, страва програла i смакуватиме не так, як тодi, коли черпаєш картоплю ложкою з глиняного горщика. Ще вона смажила йому курячi стегенця, носила мiнеральну воду без газу, постачала фруктами i соками в такiй кiлькостi, яку одна людина не має фiзичної змоги поглинути. Якось Катя перетнулася з його мамою, швидко з нею порозумiлась, причому настiльки швидко, що сьогоднi рано мама впевнено сказала: «Катя — хороша дiвчинка. Дивись, Вiтiку, дивись, синок…». Ну, а сама Катя недвозначно натякала: доглядатиме за ним i вдома.

Щоправда, Вiктор не уявляв, коли повернеться додому. Лiкарi нiчого конкретного не кажуть. Хоча, прийшовши до тями та згадавши все, вiн уже через день почав активно видужувати. В усякому разi, гiрше, нiж було, Шамрай себе не почував. Та лiкар має намiр тримати його тут бодай до кiнця наступного тижня. I нехай грудень лише почався — Вiктор однаково заявив про свiй протест, якщо його триматимуть у лiкарнi аж до новорiчних свят чи до Миколая.

Що вiдбувається з Тамарою i як складеться її доля, не знав нiхто.

Шамрай опинився з нею в одному вiддiленнi. До дiвчини, як не дивно, нiхто не ходив. Тому Вiктор швиденько налагодив зi своєю героїнею контакт i почав пiдгодовувати її Катиною картоплею та курми. Апетиту в Томи не було зовсiм. Та й узагалi трималась вона якось замкнено, а коли Шамрай коротко розповiв про кладовище в Пiдлiсному, не вiдреагувала нiяк. Вiрнiше, зацiкавилася подробицями, та лише на рiвнi звичайного обивателя. Здебiльшого Вiктор заставав дiвчину бiля вiкна у коридорi або в палатi. Вона дивилась на холодну вулицю, здається, рахувала то машини, то пiшоходiв, i навiть здригалася, коли Шамрай кликав її чи просто клав руку на плече.

Шамрай так i не наважився прямо запитати її про те, що вiд минулої п’ятницi, коли викрадення, а особливо — його наслiдки, нагадало йому такi самi подiї чотирирiчної давнини. Спочатку вiн не мiг зiбрати думки до купи. Потiм думав про те, як можна краще та правильнiше дiзнатися, що саме могла побачити Тамара в Пiдлiсному i через що нею зацiкавилися невiдомi викрадачi. Тепер, тупцяючи поруч з мовчазною Тамарою, вiн взагалi не знав, чи справдi хоче прояснити для себе цей туман.

Бо вчора, пiсля чергової розмови зi слiдчим, Шамрай зрозумiв: Тамара Томiлiна або бреше, або, як варiант, чогось не договорює.

Вона таки бачила щось або когось у аномальнiй зонi. Адже бандити, котрi трусили його, чомусь вирiшили: Тамара може розказати про побачене. Але вони помилилися. Вона вперто приховує подробицi своїх пригод. Не хоче розкривати таємницi. Або…

Або не може.

Кiра довго, навiть дуже довго не могла заснути цiєї ночi.

А коли нарештi пiрнула в сон, проспала лише трошки бiльше чотирьох годин. Дзвiнок телефону висмикнув її з сонного царства. Справдi чекаючи на результати своїх запитань i сподiваючись, що навiть у недiлю зiбрати потрiбнi їй вiдомостi реально, вона, однак, була трохи розчарована. Дзвонили не колеги.

Телефонувала Сергiєва дружина.

— Так, Людо, — Березовська позiхнула.