Розділ «Частина 2 РЕАЛЬНИЙ СВІТ»

— Не знаю, — Пузир знову шморгнув носом. — Слухай, капiтане, хоч пива менi принеси…

— Поговоримо зараз, все оформимо, i я тебе з дорогою душею спати вiдпущу, — Бражник обiцяв це вiд щирого серця, йому дiйсно стало шкода колегу, який не хотiв, але все ж таки вступив не в своє. — Але перед тим прогуляю тебе тут недалеко, пива вiзьму i сотку наллю. Сам же нiч не спав, знаю, як воно.

Почувши про сотку, Пузир пожвавився.

— Ну, що я можу… Хiба ще раз те саме…

— Давай, — заохотив Бражник. — Вiд самого початку. Значить, котра година була? Сьома ранку, пiзнiше?

— Мабуть… Ну, нехай сьома нуль вiсiм чи сьома десять, — прикинув Пузир. — Вже не нiч, але ще темно. Сiро так було, знаєш… Та й дощик… Коротше, туман над лiсом. Не густий такий… середнiй… Я, значить, з караульного примiщення вийшов, за той… за потребою, коротше…

— Посцяти, — пiдказав Бражник.

— Ага, посцяти! — охоче пiдтримав Пузир. — Буквально метрiв десять вiд караулки вiдiйшов. Клянуся тобi, нiчого не бачив перед собою. Вiрнiше, нiчого i нiкого не було. I тут — раз! — старший лейтенант рiзко махнув рукою. — Не було — i наче з туману намалювався. Чи з повiтря видувся. Я його, вiриш, мало не обiсцяв.

— Його — це Вiктора Шамрая? — уточнив Бражник.

— Його, його! — закивав Коля. — Спочатку я не бачив, хто то. Мужик мордою вниз валяється на землi. Заплющив очi, потiм розплющив, — вiн показав як саме. — Думав, у мене галюни чи я там знаю… Не було ж нiкого кiлька секунд тому! I нiчого не чули ми, головне. Я ж на посту не сам, нас там трошки народу є…

— Не вiдволiкайся, — перервав його Бражник. — Отже, ти побачив людину, яка лежала обличчям униз. Як далi дiяв? Тiльки згадуй по секундах, якщо можеш.

— Таж я секундомiр не вмикав, капiтане.

— Гаразд, кажи, як дiяв.

— Нiяк особливо, — Пузир стенув плечима. — Коротше, нахилився, торкнувся його рукою. Не розбереш, мертвий чи живий. Потiм перевернув на спину. Спочатку пульс на шиї знайшов. Нiчо, трiпається. Значить, живий. Тодi я лiхтарик витяг, посвiтив на обличчя йому. Воно брудне, я трошки рукою грязюку стер i впiзнав — вiн, Шамрай, той, хто в розшуку. Я, значить, по рацiї тут же хлопцiв пiдтягнув. Занесли людину в караулку, водою лице обмили, викликали, кого треба…

— Кров була? — перервав Бражник.

— У нього, в Шамрая? Нi, наче…

— «Наче» чи «нi»?

— Нi, — впевнено сказав Пузир. — Весь брудний, наче ним рiллю волочили. Але кровi не було, ми б помiтили. Ага.

— Поки їхала «швидка», Шамрай приходив до тями?

— Один наш, Петя Круглик, його знову водою полив, по щоках поляскав. Той, значить, очi розплющив, запитав, де вiн i хто ми. Я почав був говорити з ним, та вiн знову вирубався. Це все, капiтане, бiльше тобi нiхто вже не скаже. Приїхала «швидка», ви ось нагодилися. Шамрая, який наче з того свiту випiрнув, повезли лiкарi. Мене ти в машину забрав, — Пузир розвiв руками.