Розділ «Частина I ПАРАЛЕЛЬНИЙ СВІТ»

— Бiльше нiкого i нiчого… Там наче хотiли шукати гiпнотизера…

— Брехня! Не буває гiпнотизерiв! I зон ваших аномальних не буває! I довбаного паралельного свiту, про який ваша мудацька газета пише, теж не буває! Сука! Сука! Сука!

Вiктора не били пiд супровiд цих скажених вигукiв, i з цього вiн зробив висновок: чорнявий лютує не на нього, а чомусь спрямовує свiй гнiв на адресу Томи Томiлiної, яка з невiдомо яких причин втратила шматок пам’ятi i тепер не може щось комусь розказати. Щось дуже важливе для цього шаленого чорнявого чоловiка, простоволосого i в пальтi.

Запала тиша. Десь з лiвого боку зацвiрiнькала пiзня лiсова пташка.

Потiм Вiктора пустили, вiн упав на колiна. Ззаду трiшки пововтузилися, руки звiльнилися вiд наручникiв. Не стримавшись, Шамрай вiдразу простягнув звiльненi руки перед собою, вперся ними об мокру землю i тепер стояв рачки. Йому навiть i в голову, яка далi болiла, не прийшло стягнути мiшок, чи що там вони натягнули на неї.

— Значить, ситуацiя така, — заговорив над ним чорнявий. — Ментам про нашу зустрiч — нi слова. Бо я повернуся i все складеться для тебе набагато гiрше. За кожним твоїм кроком стежать i будуть пасти тебе, поки та шалава лежить у лiкарнi. Будь-який ваш контакт — i ми вже в тебе в гостях. Слово в слово повториш, що дiвка тобi скаже. Якщо не будеш її бачити — тобi, коли чесно, вiд цього стане тiльки краще. Тебе нiхто не заховає в безпечне мiсце, ти вже мав печальний досвiд пошуку справедливостi. Згадав?

— Згадав, — таке справдi не забувається, хоч як Вiктор прагнув про все забути.

— Ну, бувай.

Чвак-чвак по вологiй землi. Гарчання мотору. Звук машини, що вiд’їжджає. Коли цей звук зник, Вiктор незграбно сiв на землю i нарештi стягнув мiшок, чи що там у нього, з голови.

Звичайна наволочка. Причому — новенька, темно-синя, в бiлий горошок.

Вiн, босий, брудний, у самих спортивках i светрi, сидiв серед дерев у лiсi неподалiк вiд якоїсь траси. Десь там, за якихось двадцять метрiв перед ним, їздили машини i… словом, текло своїм звичним плином звичайне спокiйне життя.

Поруч, лише руку простягни, чекаючи на свiй час, стояла чвертка горiлки. Тi, хто залишив йому цей подарунок, прихопили її заздалегiдь. Отже, вони щось знали. Не так: вони знали про нього, Вiктора Шамрая, все.

Нехай.

Етикетку Вiктор не роздивився. Звичним жестом, наче й не було тих чотирьох рокiв абсолютної принципової тверезостi, вiн взяв пляшечку, легко скрутив закрутку, вилив у себе вiдразу половину. Потiм, перевiвши подих, долив решту.

За кiлька хвилин життя змiнилося.

Через два днi, а коли зовсiм точно, через тридцять годин, важким недiльним ранком, Шамрай — перед тим, як виповзти з хати за черговою пляшкою — зiбрав докупи рештки здорового глузду, якi ще не розгубив за той час, протягом якого тривало його круте пiке, i бодай уривками пригадав як усе було.

Те, що нiколи б не вдалося тверезому i чого б нiколи не пробачили нормальнiй людинi, цiлком вигорiло в мужика, вiд якого тхнуло алкоголем. Вийшовши тодi з лiсу на трасу, Вiктор без жодного вiдчуття страху кинувся пiд першу-лiпшу машину, спокiйно витримав кiлька зуботичин вiн справедливого у своєму гнiвi водiя, котрий виглядав старшим за нього самого лише на пару рокiв, а тодi надто гладко пояснив: жiнка, курва, з трахальником своїм витягнули його з хати в чому був, i ось сюди завезли. Так що, бачиш, братан, як воно в життi буває… Водiй, глянувши через плече на дiвчину, яка сидiла поруч з ним у машинi i з кам’яним виразом обличчя спостерiгала за розправою, погодився: всi баби блядi, брат. Дозволив сiсти в машину, кинув супутницi коротке: «Рота закрий!» i довiз куди треба постраждалого вiд жiночої пiдступностi.

Виявляється, вивезли його недалеко вiд Житомира. I тривало все трiшки бiльше години. Ну, нехай пiвтори. Телевiзор бадьоро працював, дверi не замкнули, лише причинили, ось тiльки газ пiд кавоваркою все ж таки завбачливо вимкнули. Чому — Шамрай не запарювався. Вимкнули — добре. Не до того. Вдягнув куртку, взув на босу ногу черевики, взяв якiсь грошi i, нiби щодня так робив, спустився в найближчий гастроном.

Куплену пiвлiтру почав пити просто там, завернувши за рiг магазину.

Далi — провали. Не треба для цього нiякої аномальної зони в покинутому Богом i людьми селi Пiдлiсному Наступний спогад — холодна глупа нiч, вiн сам, у тих таки черевиках на босу ногу та куртцi, яку, здається, навiть не знiмав. Пiд’їзд його будинку, вполовинена пляшка чомусь у лiвiй руцi. Вiн стояв просто у двернiй проймi, дивився на небо i вперто намагався побачити там зорi. Замiсть того почув гарчання, приклав горлечко пляшки до губiв — це називається «поза горнiста». Кiлька ковткiв, обпечений стравохiд — i знову темний провал.