Розділ «Частина I ПАРАЛЕЛЬНИЙ СВІТ»

— Здоров. Куди знову?

— Та туди ж, — Шамрай намагався дихати в бiк i дуже сподiвався, що холодний вiтер, який дмухав йому в обличчя, якимось чином видує з нього небезпечнi запахи.

— Читав, читав, дiвка там зникла, — Пузир кивнув кудись позад себе.

— Теща розказала? — поцiкавився Шамрай.

— Ага. Та й менi самому iнтересно, за яким хрiном стiльки народу тодi в те Пiдлiсне попхалося. Виходить, там якiсь iнопланетяни?

— Чому саме iнопланетяни? — здивувався Вiктор.

— А хто? — не менш щиро здивувався офiцер. — Людей крадуть, у мiзках колупаються, потiм назад повертають. Ану, як твоє прiзвище? Документи.

Несподiваний перехiд вибив Вiктора з колiї, та вiн все ж таки був готовий до такого повороту — простягнув Пузиревi права. Той лиш глянув на них, повернув назад.

— Шамрай, значить. Ти писав, значить?

— Ну я. Житомирщина знає своїх героїв, — жартувалося Вiкторовi через силу.

— I ти, значить, правда тую дiвку бачив?

— Бачив. А ти? Її ж знайшли десь недалеко звiдси…

Запитання вирвалося у Шамрая мимоволi. Менш за все вiн хотiв зараз затримуватися для теревенiв з трiшки тупуватим мiлiцейським старлеєм.

— Нiчого я не бачив, — вiдмахнувся Пузир. — Не моя змiна тодi була. Та й знайшов її не я, хлопцi нашi. Бог милував.

— Чого це так?

— А затягали всiх пiсля того випадку. Вже по третьому колу покази пишуть. Хрiна писати одне й те саме… Заїздили, блiн… Мало того, що пост тут стоїть невiдомо для чого, так ще тепер вiддувайся за якусь тутешню чортiвню. Чого тобi знов там треба?

— По роботi. Бач, у нас це називається сидiти «на темi». Вiд мене, аби ти знав, моє начальство тепер вимагає, щоб я в Пiдлiсному справдi iнопланетян знайшов чи ще чогось такого. То я поїду?

— Давай, — знизав плечима Пузир. — Шукай своїх iнопланетян. Я ось тещi скажу, що з тобою знайомий, — вона менi зайвий раз сто грамiв наллє.

— Така строга?

— Не те слово.