Розділ «Частина I ПАРАЛЕЛЬНИЙ СВІТ»

— Хто, про кого ви?…

— ЩО ВОНА ТОБI СКАЗАЛА? ДЕ ВОНА БУЛА? ЩО ВОНА ТАМ БАЧИЛА?

За iнших обставин Вiктор ще довго б гадав, про кого йдеться. Та тепер вiн раптом усе дуже ясно i чiтко зрозумiв.

— Ви про Тамару? — витримав коротку паузу. — Про Томiлiну?

— Молодець, — похвалив чорнявий, якого Вiктор й далi не бачив, але його зовнiшнiсть, позбавлену особливих прикмет, запам’ятає вже назавжди: ранковий гiсть до кiнця життя стоятиме перед очима, Шамрай упiзнав би його серед сотень тисяч людей. — Продовжуй у тому ж дусi. Давно з нею знайомий?

— Зовсiм не знайомий. Кiлька тижнiв тому прийшла до мене на роботу…

— Знаю, знаю. Наговорила тобi сiм дiжок арештантiв про якусь грьобану хрiнотєнь, де нiби люди зникають i потiм з’являються вже без мiзкiв.

— Без пам’ятi… Частково…

— Один хер — мiзки, пам’ять, хрiн собачий! Бiльше нiчого не говорила?

— А що вона мусила сказати?!

— Де була, наприклад. Кого бачила. Що бачила. Щось таке, особливе, спецiальне, секретне. Ти ж у неї в лiкарнi був, запитував. Там i менти крутяться. Про що вони триндять? Про що ви з нею говорили, ну, згадуй, згадуй, сука, бо тут i прикопаємо!

Це неправда. Такого не буває. Такого просто не може бути. Все це вiдбувається з ним у якомусь незрозумiлому паралельному свiтi. В якому вiн, Вiктор Шамрай, нiколи не був, хоча чотири роки писав тiльки про нього, стрiмголов тiкаючи вiд тiєї реальностi, в яку одного разу потрапив i до якої бiльше не хотiв повернутися за жодних обставин.

— Я… я не знаю, про що ви… Ми не знайомi з Тамарою близько… Я лише… Тобто…

— Не жуй соплi! Для чого менти возили тебе до неї в лiкарню? Аби ти з нею поговорив по душах?

— Тамара там… Ну… В Пiдлiсному… Забула, ну, той… загубила…

— Цi казки я вже чув! Якого хрiна менти вiд тебе хотiли?

— Щоб Тамара згадала мене. А потiм i решту того, що забула… Вона мiсцями пам’ятає…

— Згадала тебе?

— Так.

— Що ще згадала? Або кого?