Розділ «Частина I ПАРАЛЕЛЬНИЙ СВІТ»

— Коли поклик, як ви самi кажете, став зовсiм нестерпним.

— Так, — Тома знову на мить заплющила очi. — Пам’ятаю, хоч i з труднощами. Вечiр був, пiзно вже зовсiм. Я вибiгла з квартири, сiла за кермо своєї машини, поїхала…

— Куди?

— Далi — темно, — з усього видно, дiвчина шалено намагалася пригадати. — Потiм якесь просвiтлiння. Хоча довкола все одно нiч. Я звертаю з якоїсь траси. Лiс… Дерева… Дорога… Зупинилась. Мiсяць свiтить. Хати… Чiтко зараз — ряди хат. Старi, страшнi, нiби будинки з привидами…

— Пiдлiсне? — перепитав Шамрай.

— Мабуть… Я ж туди їхала…

— Ранiше ви там бували? — швидко запитав Бражник.

— Нiколи. Що там робити — мертва зона…

— Як дорогу знайшли? — це Березовська включилася.

— Поняття не маю… Мабуть, зона i вела… Розумiю, зараз це якось звучить… Але iнакше пояснити не можу…

— Ну-ну, побачили ви хати, далi що? — черга Бражника.

— Вийшла з машини. Пiшла вперед. Все.

— Все? — тепер слiдча i опер запитали майже хором.

— Все. Далi очуняла вiд холоду. Побачила — лежу на асфальтi. Поруч — якийсь невiдомий чоловiк. Потiм ви прийшли, сказали — Гришу вбили…

Плечi дiвчини знову дрiбно затрусились.

— Добре, добре, все буде добре, — Березовська говорила рiвним голосом, як здалося Вiктору, навiть трiшки механiчним. — Тепер згадайте, що сталось того вечора.

Шамрай напружився. Знову за рибу грошi, чи… Раптом до нього дiйшов задум Кiри, жiнки з майже двадцятирiчним досвiдом роботи на посадi слiдчого. Якщо у неї вийде, вiн готовий змiнити свою думку про українськi правоохороннi органи.

— Я ж вам уже говорила про той вечiр, — Тамара клiпнула очима.

— Нi, — терпляче мовила Березовська. — Ви згадали той вечiр, коли помчали до того, чорт його бери Пiдлiсного, невiдомо з якого лиха. Тепер пригадайте той вечiр, коли вбили вашого… друга. Григорiя Пiддубного. Ну, що тодi сталося, згадаєте?

Очi Тамари Томiлiної зробилися круглими.