Розділ «Частина I ПАРАЛЕЛЬНИЙ СВІТ»

— А до того, що Тамара Томiлiна все ж таки могла бути тим самим свiдком, який бачив, як усе сталося, чому сталося i хто це зробив. Потiм могла викликати мiлiцiю, не бажаючи з якихось причин, аби її якось вирахували та почали розкручувати.

— Попри це ми навiть готовi припустити, що Томiлiна могла якимось чином роздобути зброю i сама стрельнути в коханця, — вставила слiдча.

— Ви серйозно?

— Цiлком. Весь цей час Тамара Томiлiна поводила себе досить дивно. Вона вперто заявляє, що не лише нiчого не бачила, а й у будинку не була того вечора. Коли, ви кажете, вона прийшла до вас зi своїми казками?

— Чому вiдразу — казками…

— Коли? — ледь пiдвищила голос Кiра, блиснувши на Шамрая скельцями своїх окулярiв.

— Там же написано, в поясненнi…

— Коли? — слiдча легенько ляснула долонею по поверхнi столу.

— Тижнiв три тому. П’ятого листопада.

— Пiддубного застрелили двадцять четвертого жовтня. Зникла вона вчора, у четвер, двадцятого листопада. Майже мiсяць пiсля вбивства i фактично в день виходу вашої чудової газети. I те, що вона двiчi зустрiчалася з вами, можна назвати подiєю: адже вона, до вашого вiдома, весь цей час здебiльшого сидiла в своїй квартирi, навiть на допити вiдмовлялась приходити, казала — хворiє. Мусила до неї їздити кiлька разiв. Менi здалося, що Тамара чогось боялась. А вам не здалося?

— Здалося, — охоче пiдтвердив Вiктор. — Вона боялась аномальної зони в Пiдлiсному.

П’ятниця, наступний день пiсля виходу «Неймовiрних фактiв», вважався в редакцiї неофiцiйним вихiдним.

Можна було, звичайно, приходити в офiс, тинятися по кабiнетах, мозолити очi секретарцi, лазити в Iнтернетi. Та цiєю можливiстю мало хто користувався. Зазвичай офiс щоп’ятницi лишався порожнiм, якщо не рахувати ту ж таки секретарку, або, як вона сама себе називала, офiс-менеджера.

Звали її Катя Гуга. До Житомира вона перебралася з села, звiдкiлясь iз-пiд Коростишева. Катя була далекою родичкою одного з власникiв газети i, таким чином, чи не єдиною працiвницею, хто у випадку розгулу кризи, про яку почали писати в газетах, був застрахований вiд безробiття. В селi, де народилась i до вiсiмнадцяти рокiв жила Катя Гуга, вважалося (i досi, мабуть, вважається), що секретарка — це дiвчина, яка займається сексом зi своїм начальником у його робочому кабiнетi просто на столi. А коли не в кабiнетi i не на столi, байдуже: секретарка займається сексом з начальником, за це отримує зарплату. На кого вчилась секретарка, в даному випадку було без рiзницi. Все одно вона працює не за фахом. Бо секретарка, як вважали в селах пiд Коростишевом, це не фах, а спосiб заробляти на життя, даючи шефовi, коли вiн захоче. Оскiльки Катя Гуга, не маючи жодної освiти в свої двадцять два роки, зарплату секретарки отримувала, а на її малiй батькiвщинi будь-кого, хто працює в мiстi секретаркою, вважали проституткою, тому, влаштувавшись на роботу, вона повiдомила батькам: її взяли офiс-менеджером.

Якщо слово «офiс» в селi пiд Коростишевом iще розумiли завдяки серiалам, принаймнi, знали, як виглядає робоче мiсце, назване офiсом. А от значення буржуйського слова «менеджер», яке теж часто звучало в серiалах, на малiй батькiвщинi Катi Гуги розумiли далеко не всi. Наприклад, для батькiв дiвчини було абсолютно ясно: «менеджер» — це слово, напряму пов’язане з бiзнесом. Прилаштував Катю на роботу родич, який теж займається бiзнесом. Значить, вiн ввiв Катю у свiй бiзнес. Отже, дитина в Житомирi займається чимось, безпосередньо пов’язаним iз бiзнесом.

Цю iсторiю працiвники редакцiї — i Вiктор Шамрай у тому числi — за чотири роки iснування газети i Катi — в приймальнi редактора, чули безлiч раз. До iсторiї постiйно додавалися новi подробицi. Наприклад, за останнiми вiдомостями, батьки Катi остаточно впевнилися, що їхня донька стала житомирським бiзнесменом, i тепер численнi родичi засилають до них ходокiв, просячи прилаштувати в житомирський бiзнес i своїх дiтей. Переважно — доньок.

Тепер Катя Гуга вже просто не мала права зiзнаватися батькам, що працює звичайною секретаркою, та ще й у редакцiї газети, яку читає половина їхнього села. «Скажуть — обдурила, курва, по руках пiшла», — пояснювала дiвчина причину своєї конспiрацiї.

Шамрай не знав, смiятися з цього чи нi. Мабуть, не треба, якось вирiшив вiн. Рiшення прийшло, коли в Житомирi раптом об’явилась його колишня однокласниця. Три роки тому вона виїхала до Португалiї на заробiтки, вiд неї не було нi слуху нi духу, i всi, хто її знав, були свято переконанi: заробiтчанку продали в сексуальне рабство. В газетах про таке багато пишуть, по телевiзору кричать. Та раптом дiвка прибула додому на тиждень. Вона казала потiм: за три роки сумлiнної працi вiдпустку заслужила. А коли запитували, де ж їй пощастило влаштуватися, обмежувалась короткою вiдповiддю: «В телефоннiй компанiї». I гордо промовляла її назву, вiд чого заздрiснi подружки та сусiдки роззявляли роти: нiчого собi! Ось так, пiсля медучилища, попрацювавши так-сяк у лiкарнi, не знаючи до пуття навiть своєї мови, не кажучи вже про португальську, вiдразу влаштуватися в ТАКУ фiрму i зробити за три роки ТАКУ кар’єру, бляха-муха!

Проте Шамрай, проаналiзувавши ситуацiю, припустив хоч i несподiване, але цiлком логiчне: його однокласниця в Португалiї справдi могла працювати в такiй вiдомiй компанiї.

Але хiба — прибиральницею в офiсi.