Розділ «Частина I ПАРАЛЕЛЬНИЙ СВІТ»

Хто знає, раптом Томi також вiдома ця теорiя. I вона вирiшила переконатися, що не буває нiяких аномальних зон. Подивитись на те Богом забуте i прокляте Пiдлiсне, помацати руками хисткi паркани та облупленi стiни будинкiв-привидiв. Томiлiна сiдає за кермо, їде…

Стоп. Далi — темрява. Адже те, що Тамара поїхала саме в аномальну зону i зникла там, нiхто нiчим не пiдтвердив. Мiлiцiя шукає свiдка, який дав пiдписку про невиїзд i навiть невiдомо, є свiдок свiдком чи нi, бачила Тамара щось, чи в той вечiр її справдi не було в будинку Пiддубного. Вiн, Вiктор Шамрай, вважає i навiть переконаний, що зникнення дiвчини пов’язане з її сильним нервовим розладом та згаданою вже сто разiв аномальною зоною, хай їй грець…

Звiсно, обидвi iсторiї пов’язанi. Не було б убивства, Тамара не зникла б. Не було б убивства, вона не пережила б шоку i її не почали б кликати з паралельного свiту.

Досить.

Вiктор стиснув скронi пучками пальцiв обох рук. Вiн вiдчув, як у нього теж почала болiти голова, i десь там, з глибини найглибшої ями, вiн почув брязкiт ланцюга, гарчання собаки та власний крик.

Досить. Хай менти розбираються. Додому. Досипати.

Знайшлася Тамара Томiлiна наступного ранку.

Ясно, що якомусь цiкавому журналюзi нiчого не поспiшили повiдомити. Тим паче, що до недiлi, коли капiтан Бражник таки подзвонив Шамраю, потреби в його присутностi, тим бiльше — допомозi, не виникло. Можна сказати, Вiкторовi пощастило: врештi решт вiн отримав доступ до фактично унiкальної iнформацiї. А можна сказати iнакше: йому не пощастило, i колесо удачi для нього пiсля тiєї розмови в лiкарнi зупинилося.

Не було б цiєї розмови — не сталося б i решти лиха в його життi. Не став би собака голоснiше гавкати, а ланцюг — гучнiше брязкати.

Тiльки не треба забiгати вперед, усе по порядку, в такiй послiдовностi, в якiй потiм, коли все скiнчилося, Вiктор Шамрай намагався вiдтворити подiї останнiх днiв листопада, продираючись крiзь терени й туман, у яких загрузала його власна пам’ять.

Хоча насправдi нiчого особливого до зустрiчi з Тамарою в лiкарнi не трапилося. Пiд вечiр п’ятницi Вiктор подзвонив редакторовi, двома словами розповiв, який несподiваний розвиток отримали подiї, описанi в його останнiй статтi про аномальну зону, вислухав побажання нашкрябати щось невеличке з цього приводу для продовження теми, того ж вечора накидав маленький текст, i з неспокiйною душею, проте — чистою совiстю, вмостився перед телевiзором.

Так минула i субота.

У недiлю рано озвався мобiльник. Капiтан Бражник попередив: Вiктор мусить сидiти вдома, зараз вiн до нього заїде.

Таким чином Шамрай дiзнався: вчора, в суботу, двадцять другого листопада, Тамару Томiлiну знайшли на трасi, яка веде до Овруча. Зовсiм недалеко вiд того КПП, який кiлька тижнiв тому перетинали працiвники редакцiї «Неймовiрних фактiв» на службовiй машинi.

Пiд вечiр, уже пiсля всього, знайшовши в Iнтернетi карту, Вiктор вирахував: якщо по прямiй, через лiс, то мiсце, де несподiвано з’явилася зникла Тамара, знаходиться кiлометрiв п’ятнадцять вiд Пiдлiсного.

Вiд аномальної зони.

— Водiй вантажiвки не зрозумiв, звiдки вона взялась. Каже: мов з-пiд землi виринула. Чи з повiтря.

Вiд запропонованого зеленого чаю капiтан Бражник не вiдмовився. Попросив тiльки заварити не в заварнику, а просто у кухлi. Залити окропом i накрити блюдечком. Пити не спiшив, любив добре настояний, мiцний, проте не гарячий до болю в пiднебiннi, а теплий.

— Зубами мучуся, — пояснив вiн.

— Що таке? — ввiчливо пiдтримав розмову Вiктор.