Розділ 6 До Поганих земель

– Думав, що звалчити в змозі буде, рачив коня узяти, – сказав Непийпиво.

– А далі що?

– Далі мчати абикуди. Погоню відволікати, жеби дівку свою врятувати. Вона ж тут гдє-кольвек, – впевнено сказав Непийпиво і повернувся до мене. – Повантаж раба і чекай, ми у лісі позочимо.

Поїхали вони з Понамкою до лісу, а я ледь повантажив раба. Міцний парубок, мабуть, ковалю інакше не можна. Руки товсті, долоні руків’ям молота набиті, трудящі. Став чекати я. А мені кров’ю тхне. Від’їхав від калюжі крові, а все одно тхне. Стояв, кривився. У лісі Непийпиво з Понамкою перегукувалися, мабуть, лякали дівку, щоб тікати кинулася. І дійсно, он вибігла. І до мене побігла. У одній сорочці. Зброї при ній не було. Бігла і плакала.

– Ану стій! – сказав їй. А вона мене наче й не почула, до тіла хлопця кинулася. Та як давай ридати! Не міг я їй завадити, від жіночих сліз завжди ставав безсилим. Вона плакала, цілувала мертвого, шепотіла щось ніжне до нього. Коли он Непийпиво з Понамкою з лісу виїхали.

– Імай її! – крикнув Непийпиво. А дівка вихопила ніж з-під сорочки і собі у шию увігнала. Кров бризнула, вона на коліна впала, потім на землю завалилася. Я стояв скам’янілий, поворухнутися не міг. Тут підскочив Непийпиво, кинувся до дівки, а в неї вже судоми, доходила. Тоді Непийпиво до мене, та як вдарив прямо у обличчя. Я знепритомнів.

Отямився від розмови.

– Він же її не відпустив! – казала Понамка.

– Сфольговав! Її спиткати мусили, впрод смерті! Або у земляні раби взяти! А вона ось як, легко гонзнула! Чому він її не загамовав? – аж ричав Непийпиво.

– Він добрий. Ще не звик, як воно тут, – запевняла Понамка.

– Він – слуга, він мусить робити те, що мусить!

– Він буде!

– Чом ти його щитиш? – дратувався Непийпиво. – Він вину імає!

– Він врятував мені життя, коли ми падали на залізній птасі.

– Він – слуга, він мусить рятувати пана!

– Втікачі спіймані. Ось вони, обидва, – намагалася владнати справу Понамка.

Я розумів, що помилився, що показав слабкість, а це тут злочин. Нехай карають. Підвівся. У голові паморочилося. Знайомі відчуття, мене кілька разів сильно били у колонії. Зараз було ще не дуже боляче, бо шок. Потім заспокоюся, і почне боліти сильніше.

– Ці раби мусили бути покараними! Спитканими бути, жеби інші те зочили! А вони просто померли! Не мусить так бути! Зле се! – говорив Непийпиво.

– Чим? – здивувалася Понамка.

– Тим, що бидло має зочити, що чекає бигунів! Жеби не тіла бидла, а ще живі вони на спитках! Жеби переламували їх, різали і пекли! – Непийпиво досі гнівався.