Розділ 4 Непрохані гості

Я помітив, що паничі почали посміхатися і задоволено передивлятися між собою.

– Сей і сей, – сказав панич, і ще двоє юнаків зістрибнули з коней і побігли до Понамки.

– Це несправедливо! Так не можна! – обурився я.

– Красю, не лізь, – тихо сказала Понамка.

Вона тримала у правій руці шаблю, а у лівій кинджал. Юнаки наближалися до неї з різних боків, щоб вона повернулася до когось з них спиною. Понамка відбила атаку одного і сховалася за ним. Юнаки знову розбіглися, щоб атакувати з двох боків. Понамка вийшла з оточення, але було зрозуміло, що рано чи пізно їй не вдасться втекти. Юнаки знову кинулися в атаку. Вони очікували, що Понамка спробує прорватись, а вона замість цього пішла у саму гущину, ледь встигала відбиватися, ось хлопці кинулися на неї. Понамка відбила їх удари, а потім несподівано вдарила носаком одного. По причинному місцю. Той схопився руками і впав на коліна. Понамка вдарила другого. Вона б могла зарізати його кинджалом, але замість цього вдарила кулаком у щелепу. Дуже потужно, бо руків’я кинджала посилило удар. Юнак звалився. Понамка забрала в нього шаблю, потім обеззброїла і другого хлопця.

– Вбивати їх чи не треба? – спитала у паничів.

Ті тільки головами крутили. Один з них, той, хто наказував, стрибнув із коня. Вихопив шаблю. Важку, довгу. Понамка стояла проти нього з шаблею поменше і кинджалом. Я перелякано дивився на панича, який скинув жупан. Хижо посміхався. Він був високий, міцний, з довгими м’язистими руками та ходою тигра. Він наближався до Понамки, схожий на смерть. Атакував! Так легко бив, наче його шабля була зроблена не з заліза. Повітря аж свистіло, настільки швидкими були випади цього панича. Понамка ледь встигала відстрибувати чи відбивати удари, при цьому стогнала, як тенісистки на корті. Панич атакував, Понамка відбивалася, він пришвидшився, вона теж, ось ухилилася від потужного удару і несподівано кинула кинджал. Руків’ям уперед, то кинджал вдарився у ногу і впав на землю. Панич зупинився. Було зрозуміло, що якби Понамка хотіла, то зараз би кинджал стирчав у його нозі, і тому б вже довелося думати про те, як вижити, а не про напад. Панич закрутив головою і всміхнувся. Сховав шаблю у піхви. Подав Понамці руку. Вона потиснула її. Панич несподівано спробував заламати руку моєї панни, але отримав другою рукою в голову, а ногою в живіт, застогнав і відпустив. Понамка відстрибнула. Той чоловік подивився на своїх чубатих товаришів. Ті кивнули.

– Мене си звати Зубатий, а се браття Дерихвіст та Стріла, – сказав панич. Він дивно розмовляв. Наче і українською, але іншою, у нас так не говорили. – А ти як менуєшся?

– Понамка, – вона дивилася на нього насторожена, готова відбиватися далі.

– Звідкіль є ти?

– Здалеку, – Понамка, як колишній слідчий, знала, що чим більше скажеш, тим гірше.

– Герця їй подайте! – наказав Зубатий і сів на коня. Понамці підвели дебелого жеребця, що аж землю копитом рив. Злякався я, що скине ця тварина добру мою панну, але Понамка стрибнула на коня і так повіддя узяла, що одразу припинив він фиркати і в усьому почав підкорятися.

– А яко з цим вчинити? – спитав про мене один з голомозих.

– У раби його візьміть, – наказав Зубатий.

– Він мій! – втрутилася Понамка.

– Се слуга твій? – спитав Зубатий

– Так, – впевнено сказала Понамка. Я намагався не тремтіти, щоб вони не бачили, як мені страшно.

– До слуг його! – наказав він одному з голомозих. – І подивіться птаху сю залізну, чи є там що у нутрощах!

Голомозі полізли, витягли зсередини пом’яте відро та вогнегасник.

– Потому залізо заберемо, – сказав Зубатий. – Напрод!