Розділ 10 Суд

– А ти тут не втрачав часу дарма, – я віддав йому належне.

– Це ж дуже важлива справа, від якої залежить майбутнє України. Я вважаю, що без втручання паничів режим не здолати. То я мусив дізнатися якомога більше про них, щоб переконати.

– А твоє керівництво на роботі знало про твої плани?

– Звісно, ні! Все відбувалося таємно, можеш повірити, ми знаємося на конспірації!

– То паничі не схотіли воювати?

– Ні. А ще замкнули мене тут. Бо я відмовився бути слугою. Я не слуга! Вони дали мені шаблю, щоб перевірити! Але я і не готувався воювати з шаблею у руках! Я вмію стріляти, і досить непогано, з майже всіх видів стрілецької зброї плюс гранатомет, можу повести танк, наводити гармату! Навіщо мені вміти битися на шаблях? Дурниці! Вони застрягли у минулому і не хочуть звідти виповзати!

– Може, завдяки минулому вони і збереглися?

– Може, раніше це і спрацьовувало, але зараз у них був шанс зіграти велику гру! А вони відмовилися! Начхавши не тільки на своє майбутнє, але й на Україну!

Я подумав, що не хотів би бачити паничів в Оклункові. Хай тут сидять і не вилазять.

– А твої товариші не намагалися врятувати тебе?

– Намагалися. Припливли на байдарках. Але вони були занадто добре налаштовані до паничів, сприймали їх як своїх братів-українців. А паничі напали, частину перерізали на місці, бо хлопці ж намагалися чинити опір, а інших відправили до Чорних печер видобувати вугілля. Там вони і загинули. Швидко, бо раби у Чорних печерах довго не живуть. Ось так. І не подіяло ані те, що хлопці були у вишиванках, ані те, що з оселедцями, що співали українські пісні. Їх так само перетворили на рабів, як і москалів, що припливають сюди.

– Слухай, – спитав я згодом. – А в тебе ж є доступ до рацій. Ти не намагався передати якийсь сигнал своїм товаришам?

– Звісно, намагався. Але тут якась аномалія. Сюди не доходять радіохвилі з Великої землі і звідси не виходять. Я намагався тут послухати радіо з Великої землі, але де там. Ефір мовчить, наче після ядерної війни. Не розумію, як так могло статися. Якесь диво, цього не повинно бути, але так є.

– Але ж всередині Січі рації працюють?

– Так, всередині працює. Але ззовні хвилі не потрапляють сюди.

– Що це за край такий? – розгублено спитав я.

– Не знаю, дивний край.

Ми і далі спілкувалися з Іллею, можна сказати, що встигли потоваришувати. А потім мене забрали. Ми сиділи і шепотілися, коли почули кроки. Я переліз на нари, загримотіли замки до моєї камери. Злякався, що знову будуть катувати, але цього разу мене просто забрали. Я спочатку зрадів, але стусани джур швидко зігнали мою радість. Якби Непийпиво отямився, так би зі мною не поводилися. Мене вигнали у двір. Я замружився, бо світило сонце, якого не бачив вже давно. Мене штовхнули, я впав, знову отримав стусанів, підвівся, мене поставили кудись і поклали щось на шию. Потім почали в’язати руки. Я примружився і побачив, що мені на шию одягли ярмо, яке одягали на рабів, коли переганяли їх. Деревина міцно схопила мене.

– Цього довести до Торжища живо і продати нижлі чорним чаклунам! Зрозумів? – я почув голос того панича, який мене катував. Не бачив, до кого він звертався, але так панич міг розмовляти лише зі слугою.

– Так, пане!