Розділ 9 Війна на Заставі

– Не дивися туди! – зашипів Сашко і боляче штовхнув мене. Я знав, що то були жінки паничів, вони зацікавилися тим, що відбувається у дворі. А туди витягли з підвалів диченят. Їх було п’ятеро, але двоє вже мертвих. Та й ці, що залишилися, ледь живі. Брудні, заслаблі, тільки стогнали.

– Чого вони такі? – гримнув Непийпиво на одного зі слуг. Той аж затремтів з переляку. – Чи потрави їм не давав?

– Не хотіли їсти звіри сі бидляче варево! Тільки м’ясо або хліб! – доповів слуга і низько вклонився.

Непийпиво підійшов до диченят. Ті знесилено заричали.

– Дайте їм смажену курку. Нехай поїдять. І чистої води.

Слуги принесли курку і кинули її диченятам. Ті розідрали смаженину і почали жадібно жерти її. Хрускотіли, розгризаючи кістки. Вони були ще зовсім діти, але в них вже були потужні щелепи і собачий апетит. Слуги дивилися на диченят із сумішшю жаху та огиди. Слуги та джури лише з презирством.

– У клітки їх, – наказав Непийпиво, коли диченята вже дожовували залишки курки.

Диченят підняли, вони намагалися пручатися, але були закуті у кайдани і руками, і ногами, то їх легко закинули у клітки.

– Мертвих теж забираємо, – наказав Непийпиво. – Сашка, сідай на віз. І накрийте їх чимось, бо ж вдень буде спека, жеби не подохли.

У диченят була світла шкіра і руде волосся, на сонці їм, мабуть, дійсно було б непереливки. То клітки прикрили великим рядном. Біля Непийпива зібралися всі паничі, що залишилися у курені. Джури теж стояли поруч.

– Ну що ж, браття, дякую за гостинність. Мнімаю, що за кілька днів ще наворотимся до вас, – сказав Непийпиво.

Курінне товариство подякувало йому та брату Набоці, казали, що чекатимуть у гості. Обійнялися паничі і поїхали. Я побачив Явдошку у натовпі слуг. Вона посміхалася мені. Зовсім не виглядала засмученою. Я думав про дитину. В мене не було дітей, і ось тепер буде. Народиться для страшного життя на цій клятій Січі.

Невідомо, для чого я махнув Явдошці, і ми поїхали. Виїхали за ворота. Сашко сидів на возі, за спиною у нього були клітки з диченятами. Я їхав позаду, до мого сідла були прив’язані мул Сашка і мул з притороченою їжею.

Непийпиво з Понамкою одразу задали швидкий хід. Ось позаду залишилися стіни куреня, потім садки навколо, потім степ, почалися поля. На них вже працювали земляні раби. Коли бачили нас, ставали на коліна, слуги просто низько вклонялися. Паничів та джур тут майже не було.

– До Застави далеко? – спитав я у Сашка.

– За день не встигнемо.

– А багато куренів будемо проїздити?

– Три, – Сашко був небалакучий.

– Які?

– Яреми, Деркача та Соломахи. А для чого тобі?