Розділ 9 Війна на Заставі

– Пане, пане! – зашепотів я перелякано. Понамка здивовано подивилася на мене.

– Що?

– Це бандити, братки! І вони озброєні! – прошепотів я.

– Ми теж, – посміхнулася Понамка, вона не любила боятися.

– Вони будуть стріляти! – панікував я.

Ніс корабля увіткнувся у пісок. Був скинутий трап. Зійшли перші гості. Понамка уважно роздивлялася їх. Паничі посміхалися, вони не розуміли небезпеки, яка їм загрожувала. Вони звикли мати справу зі звичайними туристами, яким достатньо було побачити смерть одного, щоб припинити спротив, дати слугам і джурам зв’язати себе і зробити рабами. Але зараз все було інакше.

Прибульці дивилися на паничів, як на дичину, а ті не відчували цього. Заброда поїхав до них. Понамка щось зашепотіла Непийпиву. Той здивовано подивився на неї.

– Доброго дня, – сказав Заброда. Гості мовчали, то він вирішив почати бесіду.

– Доброго, блядь, – відповів один з гостей, що стояв першим. Вихопив з камуфляжної куртки пістолет. Заброда вихопив шаблю, але постріл пролунав першим. Точний постріл у голову. А за ним ціла злива вогню з пістолетів і автоматів. Стріляли всі ті, хто приплив. І ті, хто зійшов на берег, і ті, хто залишився на кораблі. Вони одночасно вихопили зброю, автомати та пістолети, і почали поливати наш загін. Я впав ще до першого пострілу. Між першим пострілом та зливою вогню впала Понамка, яка змогла звалити і Непийпиво. Це їх врятувало, на відміну від більшості паничів, які не звикли ховатися та відступати. То прийняли кулі на себе. Можливо, пістолетні кулі паничівські обладунки ще могли витримати, але автоматні – ні. То паничі сипалися зі своїх коней, наче перестиглі груші у вітряну погоду. Джури теж загинули майже всі. Вони не звикли відступати, кинулися до корабля в атаку і були покладені пострілами на піску. А ось частина слуг врятувалася. Попадали на пісок. Але просто впасти було замало. Бо бандити вистрибнули на берег і побігли добивати.

– Тікаємо! – крикнула Понамка мені, бо я втискався у пісок. Вони з Непийпивом пробігли поруч, нахиляючись якомога нижче. Знову засвистіли кулі. Я розвернувся і поплазував, наче ящірка. Перелізав через трупи коней та людей. Ті трупи дуже допомагали – приймали на себе кулі. Я доліз до кущів. Пірнув у них, ліз далі. Кулі свистіли над вухами, збивали гілки та листя. Якась канава у кущах. Я скотився туди. Там вже сиділи Непийпиво, Понамка та кілька слуг.

– До Застави! – наказав Непийпиво. – Споро!

Побіг. Понамка за ним. Яка, в біса, Застава? Там нас перестріляють, як зайців! Невже Непийпиво думає, що стіни нас захистять? Треба тікати до лісу, викликати допомогу! Хоча що допомога зробить з цими бандитами? Шаблі не зброя проти автоматів!

Так, як я, думали й інші слуги. Бо за паничами побіг лише я, а інші, у тому числі і Сашко, втекли до лісу. Ми ж вибігли з кущів. До Застави залишалося кількасот метрів дороги голим полем. Паничі завжди слідкували, щоб до їх фортець підходи були відкриті і ворог не міг підійти непоміченим. Добре, але тепер якби нападники пробігли через вузьку смугу лісу, вони б посікли нас. Непийпиво, мабуть, це розумів, бо припустився не прямо до Застави, а тримаючись кущів. Щоб трохи обійти. Понамка побігла за ним, а я останнім. Вони бігли дуже швидко, я набагато відстав, у голові почало гупати. Я почув крики на стінах Застави. Там вже почули постріли, зрозуміли, що відбувається щось не те. Ми бігли, коли Непийпиво почав валувати. Він вибіг з кущів, ми за ним, почули тупіт копит. Поки ми вибігли, дивилися вже у хвіст загону з паничів та джур, який помчав до пристані. Звідки ще паничі?

– Назад! Назад! – кричав Непийпиво своїм громоподібним голосом, але його не почули, загін пірнув у смугу лісу, яка відгороджувала Заставу від ріки. Потім пролунали постріли, чергова злива пострілів. Непийпиво кинувся до пристані сам, але Понамка перечепила його ногою і повалила на землю.

– Туди не можна, вони вб’ють нас! – верещала моя панна.

Непийпиво легко відштовхнув Понамку, він був дуже сильний. Ричав, наче поранений звір.

– Ми мусимо помститися їм! Вбити! Інакше вони знищать всю Січ! – верещала Понамка, коли Непийпиво знову кинувся до пристані. Він зробив кілька кроків і зупинився. Важко дихав. З боку пристані лунали вже поодинокі постріли та крики. Потім тиша.

– До фортеці! – закричав Непийпиво.

Ми знову побігли. Я задихався, треба було зупинитися, але смерть позаду гонить краще за батіг. Ось ми вже підбігли до мосту. Брама була зачинена.

– Отвєрсті браму! – закричав Непийпиво. – Розказую! – він почав гупати по воротах. Тиша.