Розділ 9 Війна на Заставі

– Добра, але заморена.

– Ну, їм ще доведеться поплужити, – він посміхнувся, а я побачив біля дверей сінника цілу чергу місцевих слуг. Так розумів, що гостей, тобто нас з Сашком, пустили першими. Шанували.

Я повернувся до воза, невдовзі підійшов і Сашко. Він був приголомшений. Дивився в землю порожніми очима.

– Ти плив тоді не один? – здогадався я.

– Ні, – хрипко відповів він.

– Вона стала рабинею?

– Вона повісилася на другий день.

Мені нестерпно схотілося прокинутися в рідному ліжку на дачі у Понамки, подалі звідси. Але я міг втекти лише подумки, тіло моє було закуте тут.

Паничі вже не співали, а слухали своїх товаришів, які брали участь у битві з дикими. Оповідачі вихваляли військову хитрість Непийпива та відвагу Набоки, який кинувся у саме пекло битви, пробився до Непийпива і вбив не одного велетня. Навіть поранений, з розтрощеним щитом, не відступив, а бився, поки всі дикі не були знищені чи не втекли.

– Старий Набока посміхається в Січі Небесній, зочивши на те, який можний козарлюга змінив його! – закричав Заброда. – Слава брату Набоці!

– Слава! – гримнули паничі і підняли кухлі.

– Слава тим братам, що загинули у битві за Січ! – Понамка не купилася на лестощі.

– Слава!

Вони знову почали співати, коли зі стін прибіг джура. Свято святом, а про охорону тут не забували. Джура зупинився біля столу і не наважився переривати спів паничів. Його помітив Заброда, підняв руку, і всі замовкли.

– Що таке?

– Ще ясир! – схвильовано доповів джура. – Одна нава, велика!

– Другий ясир днєсь? – здивувався Заброда. – Не пам’ятаю толікого! Це ви, брати Непийпиво та Набока, принесли нам скуток! До ріки!

Паничі підхопилися з-за столів. Вони були розігріті, але не п’яні, міцно трималися на ногах, легко злізли на коней, впевнено поїхали. Потім джури, потім слуги. Поїхали до вже знайомого бережка, де нещодавно зустрічали туристів. Коли виїхали на берег, то побачили корабель. Дивний, я аж скрикнув від здивування, лише я, бо всі інші дивилися на корабель так, наче бачили його вже багато разів. А це ж був корабель давньогрецького типу, з рядами весел по кожному борту, щоглою і прямим вітрилом. Я такі кораблі бачив лише в підручниках з історії, а тут ось він, справжній, спокійно плив до нас і…

І тут я побачив тих, хто сидів на веслах. Всі як один дебелі коротко стрижені хлопці зі впевненими обличчями господарів життя. Ні, це не були звичайні туристи. Жодної жінки, тільки молоді та міцні хлопці в однакових камуфляжних костюмах, під якими, не виключено, були бронежилети. А як вони дивилися на нас! Жодного здивування чи захоплення, оцінюючий погляд досвідчених вбивць. Я знав такі погляди ще з колонії. У нас сиділо кілька бійців з бригад. Ось такі самі. І вони не просто пливуть, вони виконують якийсь план. І цей план не віщував нам нічого доброго.

Я зістрибнув з мула і кинувся до Понамки. Слуги пропустили мене, джури здивовано дивилися, але не заважали. Я підбіг до Понамки, що була в другому ряду вершників, за Непийпивом та Забродою.