Розділ 8 Перепочинок та мандри

– А раби старі куди діваються?

– Немає старих рабів. Бо коли до роботи не вийшов, то вабоють, – розповіла Явдошка.

– І земляних, і підвальних?

– Так. Бережуть тільки зброярів. Сі майже як слуги живуть. Потрава в них добра, навіть на світ білий випускають, у дворі погуляти. Бо ж зброя потрібна. А всі інші у підвалах сидять, працюють, сонця не бачать.

– А що ж вони там роблять?

– Хто що вміє. Одні їжу готують для куреня, хтось кушнарює, хтось лимарює, хтось чинбарствує. Зброярі окремо, шевці знов таки та інших багато ще. А ти їсти не хочеш? Вечерю вже дають.

– Ходімо.

Пішли до хати, де слугам давали вечерю, там я трохи під’їв. Бачив, що слуги дивилися на мене з повагою. Після вечері частина слуг пішла на стіни чатувати, а більшість зібралася у хаті, де спати треба було. Зібралися лише чоловіки, жінки в іншій хаті були, і переходити вночі заборонялося. Я через це трохи засмутився, бо розохотився, хотів ще з Явдошкою побути, але не можна, то не можна. Думав спати лягти, але місцеві слуги почали про битву з дикими розпитувати. Чули вони, що і я кількох диких вбив, і Сашко. Ми для них були героями, богатирями. Казали, що ще не бачили слуг, які б диких змогли у битві здолати. Ще щоб списами з відстані закидати, таке чули, а ось про те, щоб у двобої вбити, це лише паничі могли. Ми розповідали про битву, здебільшого Сашко, я тільки кивав.

Потім спитали за Понамку. Про яку чули, що це вона траву підпалити вигадала і тим завадила дуже диким. Питали, чи правда, що вона багатьох диких зарубала. Я казав, що правда, що Набока завзятий у бійці і поки крові ворожої не нап’ється досхочу, то не зупиниться. Слуги тільки головами крутили. Розповідали, що диких дуже бояться, особливо, коли доводиться пасти табуни біля пагорбів. Дикі невеличкими загонами кожного року нападають, бо дуже вже люблять конину. І там вже під час нападів або диких помітять, оточать, списами закидають, або дикі голови проламають і табун до своїх лісів заберуть. Але то так, по десятку, по два і, здебільшого, молодих диких приходило, а ось такого війська давно тут не бачили. З усіх слуг тільки двоє останній великий напад диких пам’ятали, але тоді у битві участі не брали, бо молоді ще були. Всі інші стикалися з дикими тільки під час їх наскоків за худобою.

– А самі до них у землі в походи ходили? – спитав я.

– Що ти! Там такі ліси, що не продерешся! Хащі! Тільки дикі там можуть ховатися!

Ще розповідали, що ті дикі хат не мають, а живуть у печерах або у барлогах, наче ведмеді. Хліборобства не знають і худоби не тримають, живуть лише полюванням. А коли дичини в лісах стає замало, виходять у степ, щоб вкрасти коней чи мулів. Всі слуги були впевнені, що дикі їдять людей. Бо тіла вбитих людей дикі завжди забирали і відносили до своїх лісів. А ще дикі вогнем користувалися, але добувати його не вміли, то завжди носили з собою жаринки у спеціальних кам’яних скриньках.

– Ми одну таку знайшли, коли диких з пагорбів розпудили! Її наш панич узяв. Зовсім тварини ті дикі. Але тепер добре, тепер їх кілька років зовсім не буде, бо дуже вже багатьох з них вабоїли.

Слуги раділи, казали, що наступного року можна буде відігнати табуни за пагорби, де трава вигоріла, бо тоді вона буде молода та соковита, а ще кров’ю диких добряче підживлена. Я подумав, що не тільки крові диких там багатенько пролилося, а ще й крові паничів, джур, а найбільше самих слуг. Але вони про загиблих товаришів не згадували.

Балакали далі. Час від часу одні слуги йшли чатувати, їх товариші приходили. Сказали, що погода псується, небо затягнуло і завтра буде дощ. Я дощу зрадів, бо тоді нікуди не поїдемо. Захотілося мені відпочити, та й товариство Явдошки сподобалося. Пішов спати, швиденько заснув, вночі мене не будили, на стіни не відправляли.

Прокинувся, коли вже трохи розвиднювалося. Вийшов на двір. Побачив, як повертаються з нічного чергування джури. Мокрі наскрізь, бо ж дощ лив сильний, але своє чергування у степу відбули. Слуги їх годували гарячим, приносили сухий одяг. Я побіг по дощу до великої купи гною під стінами. Для слуг туалет був там, а джури та паничі, мабуть, мали окреме місце десь у башті.

Під дощем вмить змокнув, повернувся до хати, аж тремтів весь від холоду. Один зі слуг дав мені ковдру, у яку я закутався. Зігрівся, потім мене покликали до башти. Понамка вже прокинулася і схотіла їсти. Приніс їй до кімнати шматок м’яса з хлібом, цибулину та огірок. Понамка все швидко з’їла. Почала робити вправи лівою рукою. Стогнала, бо було боляче. Прийшов Непийпиво. Сказав, що погода погана, то залишимося у курені.

– Обач сі звіти. Рахувати вмієш, брате Набоко?

– Вмію, – кивнула Понамка.

– Так саме добре, яко і на шаблях валчиш? – спитав Непийпиво, який знову був бадьорий і повний сил.