Розділ без назви (2)

Відчуваю, що він збирається сказати щось різке і неприємне своєму приятелю, але я випереджаю його.

— Вікторе, йди, будь ласка. Дуже прошу. Мені треба подумати… потім ми поговоримо, чесно. Я тобі зателефоную. А зараз я хочу залишитися сама. Подумати. Вирішити, що, як і з ким мені далі робити.

Я не брешу. Інколи й самота буває цілющою, мов ліки. І він це розуміє. Тому і йде геть. Без спецефектів, звичайним ходом, через двері квартири. Певно, мені це найдужче у ньому… подобається? Зупиняється на порозі, повертає голову до мене. Уважно дивиться в очі. Ми обоє знаємо, що я вже все вирішила. Тепер мушу потроху по закутках душі збирати мужність, аби не відступити, не зламатися у вирішальний момент.

— Вам також час, — звертаюся до старшого янгола. — Мені і справді потрібно побути самій. Зрештою, просто виспатися.

Старший янгол із розумінням мовчки киває мені. Чемно прощається і прошкує до дверей квартири. Здається, я починаю потроху читати на його гарному, але майже непорушному обличчі. Знати б, кому він співчуває більше: мені чи хлопцю, що отак-от по-дурному сплутав службові обов’язки з особистим… Не втримуюся:

— Скажіть, а охорона сірого янгола… вона — не покара? Бо якось це дивно: оберігати нас, тих, хто відмовився від світла колись…

— А ви тут до чого, Адочко? Якщо надто довго карати нащадків за гріхи пращурів, то нічого гарного не вийде. Уміння прощати навіть ворогу — це одна з чеснот, люба дівчинко. Не всі сірі відмовляються від світла. Ми з вами — не вороги! Усередині кожного Божого творіння розлито багато світла, відчувається потяг до неба. А колір крил? А що крила? Вони для того, щоб літати. Вони — не визначник приналежності до того чи іншого янголиного табору. Подумайте над моїми словами, будь ласка. Хай щастить, панночко…

Киваю на знак вдячності. Він також розуміє, який вибір учиню, однак не витрачає час на те, щоб відмовити. А ще… йому жаль офірувати мною заради незрозумілої поки мети.

Скільки там часу залишилося до «історичної» зустрічі біля озера? Зиркаю на годинник. Доба. Ще, мабуть, зможу виспатися, попрощатися з вуличками міста, усміхнутися сонцю і небу, помилуватися осінніми краєвидами.

8. Хранитель

Я дуже люблю це старе добре місто, яке вже звикла подумки називати своїм.

Львів має неповторний шарм. Навіть не так. Львів має харизму. І вона зовсім не в багаторічній історії, не в суперечках багатьох націй, які дискутують досі, і то вельми активно, кому належить це пречудове місто. Це безглуздо, пані та панове! Львів — місто виключно українське, бо батьки його — русини-українці. І хай би скільки мов у процесі навчання ти вивчив, хоч би які джинси та шорти носив, мейд ін Чайна чи Юесей, Австрія чи Полонія, ти від того не перетворишся на поляка чи німця, бо кров у твоїх жилах завжди тектиме українська.

Видряпалася на дах свого будинку. Сутінки ніжно і доволі привітно опускалися на дерева, будинки, людей. Замилувалася заходом сонця. Воно приязно та трішки вже по- осінньому сумно всміхалося мені. Відкрила назустріч тому усміху всю себе і розчинилася в небі.

«Перед смертю не надихаєшся», — так, здається, говорить доволі відома народна мудрість. Але я не дихала, як божевільний астматик, якому банально бракує не кисню, а уваги, я просто насолоджувалася ранньою осінню у вічно молодому, безсмертному місті Львові. Місті, яке розташувалося на межі великої води, великих потрясінь, історичних віх, зрад та самопожертв, на межі сакральної доцільності…

Насиченість теплом і силою зараз робила мене дужою. Навіть здалося, що тих кільканадцяти днів, які переколошматили моє життя і випили з тіла стільки енергії, не було.

Роззирнулася довкола й обімліла. Ще вчора я запримітила тут друге крісло-гойдалку, трохи стареньке, але ще доволі добротне та придатне для використання. Одне вже давненько тут стоїть. Я була безмежно вдячна незнайомцю, який сюди їх притяг. А зараз в одному з крісел сидів чоловік і мило мені всміхався. Я так заклопоталася сонячною медитацією, що не зауважила його з’яви. Це було несподіванкою, то правда, однак зовсім не випадковістю.

— Доброго здоров’ячка, голубонько! Ви ж не проти, щоб ми з вами спокійно побалакали перед тим, як усе почнеться?

Пан Олег підвівся з крісла, галантно мені вклонився.

— Прошу сідати, Адо. Розмова буде непроста, голубонько.

Я сумно зітхнула. Починаю звикати до непростих розмов.