Розділ без назви (2)

— Доброго вечора, пане Олеже! Я завжди рада вас бачити, Хранителю.

Той киває доброзичливо. Він зовсім не здивований, що я називаю його Хранителем.

— Завжди радий вашому товариству, Аделаїдо! Мій добрий сірий янголе! Даруйте, що обставини не зовсім веселі. Та це нічого. Усе минає, і це мине. Важливіше інше. Ми з вами зараз насолоджуємося волею, ловимо поцілунки сонця. А ще я щиро поважаю вас і дуже сподіваюся, що симпатія ця взаємна.

Я зітхнула та всілася у старе рипуче крісло-гойдалку. Пан Олег теж сів. Чиїсь дбайливі руки поклали на спинку крісла теплий плед, і мені враз до божевілля захотілося пахучої львівської кави, яку вміють варити отак по-справжньому тільки тут, у Львові. У керамічній турочці, в гарячому пісочку, коли кип’ячена тепла вода, поступово нагріваючись та змішуючись зі свіжозмеленими кавовими зернами, під дією високої температури перетворюється на цілющу амброзію. І вміщає в собі усмішку божественних запахів плантацій, на яких кава росла, та пахощів міста, яке живить її тільки йому властивими соками. Місто Львів, цей гордий і чепурний панич, обожнює каву, як і більшість його мешканців. Зловила себе на думці, що теж несамовито люблю цей напій, і це також один із моїх привілеїв чи хиб, що так подобається Львову. Чому ж кава, яку вперше в Україні починали пити не у славному Львові, а в доволі симпатичному мені Кам’янці-Подільському, там не прижилася? Бо це — напій міста Лева. Гурман Львів не дуже зважав на застороги ескулапів про шкідливість надміру випитої кави: начебто колір шкіри це псує, провокує сердечні болячки, білосніжність усмішки теж від кави страждає. «Ну і що?!» — каже славне місто Львів. Йому байдуже, бо кава мусить бути, бо Львів любить каву, як і тих, хто любить його.

Я зітхнула. Що влізає у голову дурнуватому дівчиську, яке за кілька годин має піти туди, не знати куди, і зробити те, не знати що…

— Кави? — запитує пан Олег.

І якби зараз стався землетрус, я б менше здивувалася, аніж такій милій пропозиції.

Я не відповідаю. Завмираю на кріслі з придуркуватим виразом обличчя, вдячно приймаючи з рук пана Олега горнятко з гарячим напоєм. Простір наповнює чудесний аромат — густий, міцний, бадьорий…

— У нашому місті, голубонько, старалися більш-менш мирно співіснувати різні люди — і русини, і поляки, і вірмени, і євреї, і грузини… Русин Львів ставився доброзичливо до всіх, хто вмів любити, нещадно мстився зрадникам, гидував тими, хто не заслуговував не те що на повагу, а навіть на співчуття. Місто росло, ставало дедалі багатолюднішим. І міцний та поважний пан Львів ураз зрозумів: йому самому не впоратися з великим господарством. Потрібні помічники.

— Янголи? — Я перепитую наче очевидні речі. Та пан Олег не погоджується зі мною, сумно зітхнувши.

— На жаль, голубонько, янголам якось до дупи, даруйте мені за не зовсім коректний вислів, перипетії смертних, та й міст, зрештою, також. Вони зайняті здебільшого міжусобицями, переділами зон впливу, поділом влади, війнами, миром, полюванням на душі. А місту, дух якого творять люди, котрі вже жили, ще живуть і які житимуть у ньому, потрібно відшукати тих, хто вміє безкорисливо любити — не за гроші, не за владу, а просто тому, що відкрив для себе найважливішу для космосу пізнання таїну. Вічність починається з любові, і все справжнє починається з неї. Так, Аделаїдо, з’явилися Хранителі. Звичайні смертні люди, у чиїх венах тече кров міста і які його люблять так, як дитя може любити рідну неньку. Тільки за те, що вона дала йому життя, а решта — це звичайна турбота або проста повага.

Я не розкриватиму вам усі тонкощі роботи Хранителів і того, хто ними стає і за які такі заслуги, — це доволі довго, заплутано і геть не важливо, особливо, коли ти — янгол. Я лишень розповім вам, голубонько, що необхідно знати перед тим, як ви відправитеся до Втраченого Раю. Цю інформацію від вас приховали. І зробили це навмисно. Світлі висловили своє бачення ситуації, тобто вони вважають, що не варто йти вночі до озера та відчиняти заборонені двері! Так, і вас, і вашу сестру вони захистять. І це дуже шляхетно з їхнього боку. А що буде з вашими друзями чи родиною? До них усім байдуже, бо всіх не захистиш і не вбережеш, а вас це мучить. Усім, звісно, крім Віктора, бо він вас любить. І не так за ваше янголине походження, як за людяність.

Я мовчки п’ю каву, слухаючи спокійну та розважливу промову пана Олега.

— Оцей ландшафтний парк, що внизу, — пан Олег показує рукою на парк «Знесіння», — має не одну тисячу літ. Його не раз намагалися знищити: затопити, забудувати, зруйнувати, підірвати. Усі спроби закінчувалися завжди фатально для посягачів і, звісно, для тих, хто брався виконувати дурнуваті накази. Випадкові збитки, безглузді смерті, втрата душі. Знищити цю красу — це майже те саме, що вийняти з людини серце і сказати, що вона не змінилася, просто втратила здатність дихати, любити, вірити. Навіть маленькі діти знають, що не можна пхати пальці в розетку, не можна брати в руки вогонь, не можна гратися гострими предметами і так далі. Чому ж ми, коли виростаємо, забуваємо про це? Бо сонце для нас стає лампочкою, трава під ногами заважає ходити, і ми прагнемо її якнайшвидше закатати в асфальт, а землю якось по-нормальному, по-ґаздівськи, так би мовити, використати. Не розуміючи, що на цвинтарі хмарочосів не будують, а у Божому храмі не роблять базар. «Знесіння» — місце сакральне. Місце, де є не одні ворота. Їх багато. Ви ж знаєте лишень про вхід до Втраченого Раю. Можливо, згодом для вас відчиняться й інші. І це дуже цікаво, повірте мені. В осерді Світовидового поля, тобто під ним, спить великий Змій, який потребує поваги і спокою. Не будіть сплячого Змія, бо, коли розбудите — загине не тільки той, хто розбудив, а й той, хто дозволив це зробити. Хранителі бережуть це місце від зазіхань і людей, і янголів, й інших істот і багато від чого та багато від кого теж.

Пан Олег умовкає. Робить ковток кави. Так, звісно, інколи він повторюється у своїх розмислах. Але я на це не зважаю. Мені завжди цікаво його слухати — чи вп’яте, чи вп’ятдесяте.

— Пане Олеже, а що собою являє насправді той Втрачений Рай? Напевно, щось особливе, раз така коловерть почалася? Не вірю, що там тільки частина колекції Валерія Едуардовича. Надто банально, пра’? І світлий янгол мені натякав, що ті двері краще не відмикати.

— Він добре казав. Тільки шкода, що всієї правди не оповів. Насправді Втрачений Рай — цікавезне місце, однак не всім туди варто заходити. Непідготовлений розум нашкодить і собі, й іншим.

— Це те ж саме, що дати мавпі гранату? — перепитую я, відсьорбуючи каву.

— Ага. І розбудити старого Змія, який стереже через двері Втраченого Раю вхід до пекла…

Ми якусь мить мовчимо, спостерігаючи, як сонце, востаннє ковзнувши по чупринах дерев та пославши нам повітряний поцілунок, тихо та розважливо рушає спати.