Розділ без назви (2)

Він спокійний. Не сів напроти, став у дверях, ледь зіперся на причілок. Поза майже розслаблена, а за нею — нерви, збиті в тугу пружину.

— Гаразд, не сперечатимусь. Бо таки твоя правда: я не запитувала, і тому ти не відповідав, хоча міг і натякнути. Та зараз не про це. Мишко, Павло, Ірен урешті… Вони хто?!

— Люди, Адо. Звичайні люди, яких дуже багато у цьому місті. Лишень Павло знає забагато як для людини. От і все.

— Точно? Тобто ні в кого немає домішки якоїсь крові? Світлої, темної, сірої, кольорової чи ще якоїсь там?!

— Усі, кого ви щойно перерахували, — люди. Що ж до домішок… Дехто з людських мудреців запевняє, що в кожній людині намішано порівну й янгольського, й чортячого, перепрошую, що таку погань в оселі згадую. І людина самостійно вирішує, на який бік їй пристати. У мене та вашого знайомого Віктора, панночко Адочко, лише світла, — втручається в розмову другий янгол, закінчивши маніпуляції з моєю головою. — А у світі білому зустрічається і суміш, тобто кольорова. Та зараз не про це, панусю.

— А пан Олег, ну, той, що з парку? Він хто?

— Олег? О-о-о-о. Та ви й самі здогадалися! Хочете переконатися, чи маєте слушність? Пан Олег — Хранитель Міста. Такому особливому місту, як Львів, просто необхідно мати охоронця, і не одного. У пана Олега відповідальна місія: він оберігає сакральні знання міста від нечестивих посягань, не лишень людських, а й від янголиних. Знаєте, наскільки складно протистояти віянням часу, епохи, особливо коли ти людина і ці віяння обіцяють за зраду й гроші, й славу, і всевладдя? Тільки справжній Хранитель може тому противитися. Та він один — ніщо, піщинка. Його талант полягає в іншому: знаходити і між людьми, і між янголами тих, хто любитиме і берегтиме це місто навіть більше за власне серце. І тому, люба моя панночко Адочко, хранителі міст не мають крил. — Він раптом усміхається відверто і щиро. — Бо крила — це спокуса. Бувають моменти, коли настільки важко, що хочеться втекти, чкурнути від своїх обов’язків куди подалі. Бо міста вміють любити, але бувають геть неґречними. Майже як люди. Місто — це не просто тобі архітектура, старі будинки, бані церков, давня бруківка під ногами, і навіть це — не ті мешканці, що живуть зараз у ньому. Місто творить дух міста. А ВІН — це емоції, це любов, це віра, надія, натхнення, це жага до життя, до творення.

— І я маю вірити тому, що ви мені щойно наплели? — бовкаю розгублено.

— Навряд чи. — Він ледь стенає плечима. На відміну від Віктора, він майже не стривожений, немов для нього такі розмови — не первина. — Мене здивувало б, якби панночка, навіть за людським віком досить юна, раптом почала геть-чисто у всьому розбиратися. Зрештою, багато відомих мені дорослих так ніколи й не доростають до вашого, Адо, сприймання світу. Оце пригадалася мені притча про Людину і Метелика.

— На розкішному кущі бузку, недалеко від будиночка одного добросердного Чоловіка, висів собі звичайнісінький кокон і чекав свого часу. Молодий Чоловік любив милуватися цим кущем. Буяла тепла весна, і бузок мав от-от розпуститися. Чоловік був тямущий та спостережливий. Звісно ж, він відразу розгледів і кокон. І дуже зацікавився, і став із більшим нетерпінням чекати з’яви на світ метелика, аніж того дня, коли розквітне бузок. Якось він запримітив у коконі невеличку щілинку. Чоловік придивився уважніше і зворушено зауважив, як через цю малесеньку щілинку на світ білий хоче вибратися найсправжнісінький Метелик. Серце чоловіка наповнилося втіхою. Він був на порозі справжнього дива — от-от розквітне бузок і от-от народиться справжній крилатий Метелик. Минав час. І бузок розквітнув рясно та пишно. Його пахощі наповнили всю вулицю. Однак чомусь не дуже радісно було на серці у доброго Чоловіка. Метелик досі не народився. Навпаки, він зовсім притих у своєму коконі. Здається, він там помирав, полишивши спроби вирватися із занадто міцного сховку. Чоловік вирішив допомогти Метелику. Пахощі бузку були такими духмяними, сонечко таким лагідним, весна такою гожою… Так хотілося жити. Чоловік ухопив ножиці та розтяв кокон, допомагаючи Метелику народитися.

Старший янгол вмовк, питально дивлячись на мене. Я мовчала, хоча вже здогадувалася, чим закінчиться притча і на що світлий чувак натякає.

— І сталося те, що має статися, — вів далі янгол. — Кокон розкрився, звільняючи крилатого невільника. Метелик радісно затріпав крилятами, всміхаючись безжурно сонцю та гожій днині, однак… Його прозорі крильця були заслабкими, він ледве ними ворушив. Бо зарано народився.

— Він помер? — різко запитала я, ловлячи себе на думці, а чи можна так казати про метеликів.

— Ні-ні. Він не загинув. Метелик залишився жити на розкішному бузковому кущику, але жодного разу так і не полетів. Люба моя панночко! Перед тим як почати літати, потрібно спочатку навчитися самотужки вибиратися через вузькі щілини. Усе завжди має відбуватися вчасно і без настійливого втручання зовні, навіть із благими намірами.

Він і не очікує мого захоплення розповіддю чи схвальної реакції. Буденно простягає руку до столу, підхоплює брудні, замащені кров’ю Інни ганчірки, що нещодавно були рушниками, кидає їх до смітника. Потім з огидою хапає горня, з якого пив чай Мечислав. Кривиться. Посудина теж летить до сміттєвого відра.

— Ей! Алльо! Це, врешті, тільки брудний посуд! Навіщо його викидати? Я потім помию. — Мене трохи дивує така реакція світлого янгола на сірого. Я ж теж сіра. Невже і я для них настільки огидна?

— Ви, панночко, певні, що хотіли б відмивати посудину, з якої він пив? — про це мене запитують мимохідь, ополіскуючи мою та Іннину чашки. — На горнятку, зрештою, не лише сліди сірого янгола залишилися, але й слина перевертня. А у вас на руках можуть бути подряпини. Або під час миття можна випадково чимось поранитися. Навіщо ризикувати?

Блін, найобразливіше, що він із мене навіть не знущається. Просто приглядається з непідробним науковим інтересом. Та мене зараз цікавить не це.

— Що із Софією? Хоч ви мені правду скажіть!

— Усе просто, шановна панночко! Вона у темних, — так само буденно лунає у відповідь, як і попередня заувага про посуд.