Розділ без назви (2)

— Ти знав?! — Це я вже до Віктора, плювати на всяких… прибиральників-посудомийників. — Ти ж добре бачив, як я нервувала і навіть думала, що Христя — уже сирота. Чому ж мовчав?!

— Остаточно переконався сьогодні, — Віктор не відводить очей, мов не відчуває за собою провини. Це бісить значно більше, ніж усі дошкульні репліки таточка. — Зрештою, Адо, після історії в дитячому садочку висновок напросився сам собою. Ти ж розумниця.

Розумниця морщить лоба. Як мені все це набридло!

— Адо, люба моя дівчинко, ти надто постраждала в цій янгольській грі. Пробач нам, якщо зможеш. — Віктор говорить майже пафосно. Мене від цього аж шляки трафляють. — Я не зміг тоді вчасно відвернути від тебе увагу твого батька і його… приятеля Валерія Едуардовича. Мені здавалося, що Мечислав хай трішки, та все ж тебе любить. Однак він, щоб допекти супернику, підставив власну доньку. Дитинність якась, чесн…

Я різко його уриваю:

— Тобто, Вікторе, виходить, що для тебе викрадення двох дівчат, одну з яких заледве не вбили, а іншу планували перетворити на потвору, — то дитинність?!

— Для сірого янгола такого рівня — так, дітвацтво. Адо, зрозумій, будь ласка: аби збагнути сірих, маєш або мислити їхніми категоріями, або принаймні мати про них уявлення.

Риси обличчя Віктора загострюються, під очима цілком людські тіні втоми, що виглядають наругою над світлим ликом, але він досі впевнений у власній правоті.

— Рятувати світ — це не для тих, хто ще не вибрався з кокона, бо досі не зміцнів. Це небезпечно. Ви пам’ятаєте, як кілька тижнів тому всміхалися осені, бо почувалися щасливою?! Ви ще знаєте, як то — бачити кольорові веселі сни? Світ, панночко, доволі важко самотужки рятувати. Ваших крилець на всіх не вистачить.

— Що? А чиїх вистачить? Поважних світлих янголів?! Та всім начхати на закладені душі в схроні Втраченого Раю. Ви, типу, за мир у всьому світі, так?

— Так, панночко, — прохоплюється старший янгол. — Мир — дуже важлива річ. Війна — то крайній захід. Коли зачнуть війну янголи, постраждають насамперед люди. Ніхто цього не хоче, особливо Творець. Тому мусимо триматися миру.

— Що ж мені робити? — Я не розумію, до чого він хилить. — Вони ж, тобто темні, слідком за вами прителіпаються та зачнуть вимагати ключа! І ви, певно, також хочете його отримати? І що накажете втнути в такому разі? Піти в майстерню, зробити копії, щоб на всіх охочих стало?! Чи, може, той дурнуватий ключ узагалі взяти й знищити? А знаєте що? Валіть краще самі до того озера та розбирайтеся там без мене!

Від мийки чується тихе кахикання. Старший янгол встиг закип’ятити чайник і тепер виставляє на стіл свіжі порції чаю. Якщо далі так піде, то у моїх венах тектиме чайна рідина, а не кров янгольсько-людська хлюпотітиме.

— Я не хочу чаю! — почуваючись істеричним підлітком, ображено відсовую вбік горня.

— Може, зробити кавусі? — мирно цікавиться янгол і запрошує до столу Віктора, котрий досі підпирає двері кухні.

— Дякую. Кави я теж не хочу, — випалюю роздратовано.

— А може, компотик будете?

Ледве стримуюся, щоб не сказати, куди він може собі запхати той компотик. Тому, стиснувши губи, ображено мовчу.

Але при цьому чудово розумію, що отакі-от… екстравагантні… методи його діставання досить дієві: мені не лише фізичних сил від його чаклування над моєю головою додалось, але й душевна втома відступила.

Янгол примирливо всідається навпроти, бере за руку, зазирає в очі.